Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— В такому разі, тобі, Нелю, по цьому питанню треба переговорити з Олегом Романиком. Так, він голова студентської секції, відає цими справами. Звернися до секції. Вона міститься в Народному домі, там тобі скажуть, що і як.
Двері, незважаючи на години прийому, були замкнені.
Сторож будинку сказав, що цими справами займаються студенти в «Бесіді».
— А не знаєте, хто із студентів? — спитала Неля, хоч від Оксани знала, що цим займається Романик.
— Студенти — й годі.
Очолював
— Ви займаєтесь політичними в'язнями? Зголошуюсь носити в'язням обіди в тюрму.
З першого погляду Неля помітила в нього бруд за нігтями, і її святий вогонь трохи пригас.
— Дуже добре. Але сьогодні, саме зранку, перевезено транспорт в'язнів до львівських Бригідок. Залишили тільки комуністів, та ми ними не опікуємось. З наших залишився один, але йому обіди вже доставляють.
— Шкода…
— Шкода? — здивувався, ніби щось підозріваючи. — Таки справді шкода? Так, кажете?
Тепер скидалося це на спробу трохи затримати гарну дівчину.
— Як вам шкода, то знаєте що? До того в'язня ніхто не приходить на відвідини. Його батьки живуть далеко на Гуцульщині, Товариші хоч би й хотіли… ви розумієте… Може б, ви його відвідали? Вам, як дівчині, зручніше… Ви могли б заявити, що ви — його наречена. Може, йому пощастить щось переказати через вас… Його справу веде слідчий Янічек. В четвер можна б…
Чи говорилося при тій розмові ще щось, Неля не пам'ятала.
Зранку в четвер Неля молилась у капличці на цвинтарі. На богоматір не могла дивитись. Обвішана вервицями [166] і дешевими медаликами, цариця небес не заохочувала розкрити своє серце. Неля воліла б бачити її тиху й просту, у пшеничних колосках.
День почався мрячним, осіннім дощиком. Але потім, саме тоді, як Неля виходила з дому, несподівано засяяло сонце, і аж навіть дивно було, що тротуари такі чорні й слизькі.
166
Чітками.
Дехто ніс ще парасольку над головою, але за хвилину і це зникло. Яблука в кошиках на ринку виглядали, мов тільки-но зірвані з саду, ще з ранньою росичкою.
Будинок суду був досить занедбаний. Тільки каштани перед фасадом оживляли його. На лихо, саме ці декоративні каштани зовсім затемнювали вікна перших двох поверхів.
Неля увійшла з ясного світу, як у гробівницю. На карточці стояло:
«Перший поверх, 35-а кімната».
В коридорі, що кожні кільканадцять кроків повертав під прямим кутом, було багато людей. Найбільше селян. На Нелю справила прикре враження поведінка цих людей, яка свідчила про надто велику освоєність з таким місцем. Вони вештались, зазирали у двері і виходили з них, як у себе на подвір'ї.
Перед самими дверима номер тридцять п'ять Нелю охопив страх. Якусь мить не була певна, чи пам'ятає
Постукала у двері і водночас натиснула ручку.
Чорна потилиця і частина плеча, схилені над паперами, не поворухнулися.
Неля зробила два кроки вперед, щоб не стояти коло самих дверей, і зупинилась. За хвилину потилиця подалася назад, і Неля зустрілась з інтелігентним, врівноваженим обличчям. Була розчарована. Інакше уявляла собі пику слідчого. Суддя показав рукою на крісло. Відчувала його пильні очі на собі, але це її не бентежило. Був у них той самий захоплений вираз, що майже завжди бачила в очах мужчин, з якими доводилось їй зустрічатись уперше.
— Ви до мене? — запитав польською мовою.
Подякувала йому кивком голови за пропозицію сісти, приступила ближче і аж тоді промовила:
— Так… Я хотіла б попросити побачення з Маркіяном Івашковим.
— Сестра?
— Ні.
— Як же ж це так? Ми дозволяємо побачення у виняткових випадках тільки близькій родині. А щодо Івашкова, то він взагалі не одержить дозволу…
На гарному закопанському килимі висить білий орел з мармурової маси. На маленькому чепурненькому столику — квітка у вазонку.
«Квітка у в'язниці? Що б ви сказали на це, сестро Макаріє?»
Враз Неля опам'яталась, збентежена. Той, за столом, опершись ліктями на поруччя фотеля, смакує її очима.
— Я наречена Івашкова і дуже прошу…
— Чи не ідеологічна наречена? Ті панове, здається, мають теж своїх дам серця…
Так мало людського було тепер у тому обличчі напроти, що Неля раптом втратила будь-яку надію. Аби заспокоїти власну совість, додала:
— Ні… я таки… звичайна наречена і тому прошу.
Обличчя слідчого витяглось і споважніло.
— Наречена Івашкова? Як же ваше прізвище?
— Неонілія Річинська…
— Річинська, чи так? Неонілія Річинська. Добре. Сідайте, прошу, панно Річинська.
Неля сіла.
— Отже, пан Маркіян Івашків є вашим нареченим? Скажіть мені, як же ви, як кохана, як наречена, що, само собою, мусить мріяти про власний дім, родину, одним словом — про сімейне щастя з чоловіком, могла допустити, аби майбутній чоловік зійшов на бездоріжжя, став бандитом? Ви догадуєтесь, що його чекає за участь у політичнім вбивстві?
— Я нічого не знала… Я абсолютно нічого не знала…
— Дійсно? — іронізує Янічек. — В такому разі, ви для нього зовсім чужа людина. Я розумію, що подібної таємниці не можна сказати батькам, дружині навіть, — але коханій? Чим пояснити мені, наприклад, факт, що під час обшуку в його квартирі не знайшли жодного листа від… нареченої?
Неля зловила себе на тому, що її пальці роблять непотрібні, нервові рухи, і ще дужче розгубилась.
— Ми… ми не листувались…