Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— Як-то? — розсміявся весело. — Між нареченими не було листування? Скільки ви вже заручені з ним?
Закололо в очах від сліз.
«Нерви», — подумала й чомусь відразу перед очима виник батько таким, яким бачила його останній раз, — восковий, з руками, складеними навхрест на грудях.
— Власне… власне… цього подружжя хотіли лише його мама і я…
— А він… то вас… не хотів? Не подобались ви йому? Чи так? — спитав з нахабством, яке за інших обставин могло бути компліментом.
Неля встала. Рішила, що може вже піти.
— Зачекайте,
Боронитись далі означало б свідомо програвати. Вона просто подивилась на слідчого. Усміхнувся до неї поблажливо. Відповіла йому усміхом, якого довго не могла собі вибачити.
Янічек подзвонив до в'язничного сторожа і видав йому потрібний наказ.
— Сідайте, панно Нелю, — підсунув їй крісло.
Притакнула головою, але не сіла. Він не зводив з неї очей. Відчула, що цей урядовець Жечі Посполитої зовсім не вороже настроєний до неї. Вона подобалась йому, і та обставина, що привела її до нього, очевидно, ставала тут другорядною.
— Мушу вас попередити, що Івашків не має у своїй зовнішності нічого від романтичних героїв, як це ви собі, напевне, уявляли. Не хочу, щоб ви розчарувались, панно Нелю…
Хотіла для відчіпного кинути якесь слово, але двері відчинились, і ввійшов Маркіян Івашків, а за ним — чоловік у мундирі бронзового кольору. Не дивилась у той бік, але знала, що Янічек підвівся і, схрестивши руки, чекає видовища. Треба було відразу ж зважитись, бо за хвилинку могло бути запізно. Здавалось, не окинула навіть добре оком постаті, що виросла перед нею. Проте відразу впізнала у зарослому в'язневі колишнього гімназиста, що на пам'ятній вечірці віддав перевагу Орисі Ілаковичевій перед нею, Нелею.
Для романтичної Нелиної натури момент цей відразу став знаменним. Вона схопилась за нього, немов за якийсь фатум. Можливо, коли б життя Нелі у той час було наповнене хоч трохи внутрішнім змістом, події її біографії розгорнулися б інакше. Те, що сталося пізніше, не було тільки вибриком романтично настроєної панянки. Породив його передусім великий голод душі за справжнім коханням, душі, що по самій природі своїй мусила жертвувати собою.
— Маркіяне! — скрикнула і впала йому на груди, щоб там сховатися перед ним же самим.
Івашків непоквапно притиснув її до грудей. На Нелю вдарило запахом давно не митого людського тіла й поганого тютюну.
— І що там? — запитав голосом, що відразу опам'ятав Нелю. Підвела обличчя з його грудей, доторкнулася до чогось чорного й колючого. Тоді помітила пасмо білявого волосся, що звисало над чолом.
Його подряпана щока, сморід, що йшов від зеленкуватого одягу, брудний комір сорочки раптом здалися зовсім неістотними. Це були далекі речі, що не належали до Маркіяна Івашкова. Все те було наче силоміць йому накинене, щоб його принизити й змінити. Тільки тембр і глибина його голосу залишились єдино дійсні, і в них містилась вся питома вага Маркіяна Івашкова.
— Мама дуже
Була вдячна, що так зручно дав їй знати, що має маму.
— От як мама. Хіба не знаєш?
— Поїдь до неї, — попросив. Взяв Нелю за підборіддя, пильно подивився на неї. Очі мав, як не дивно, ясно-чорні, начеб уже поза межами всього людського.
Неля притакнула. Знала, що зробить все, чого від неї вимагатиме. Почувала, що для нього справді має значення, аби вона відвідала його маму. Чекала чомусь, що він запитає про Орисю. Не запитав. Можливо, не знав, що його дівчина вийшла заміж якраз за Нелиного свояка.
— Тільки ти зійди на зупинці Мокра, бо від станції Березці далі йти…
Нелі здалося, що він уперше глянув на неї уважніше.
— Яка ж ти гарна стала! — сказав радо і вдруге, тепер уже так поривчасто, що аж збентежив Нелю, притис її до грудей, незграбно поцілував у самі уста. Поцілунок той мав виразно солоний присмак.
— Кінець, панство! — чи Нелі здалося, чи Янічек справді підвищив голос.
— Ім'я твоє? — шепнув їй до вуха Івашків.
— Неля…
Мала враження, що почув це слово як «Еля».
Ще одні, цим разом останні двері у брамі, і ще один, теж останній, тюремник.
Гранчасте підборіддя, над яким звисає злий ніс (верхня частина обличчя сховалась під кашкетом), криє вузенький проріз рота, промимрило ніби про себе:
— Така млода… така слічна [167] … цо она тутай шука…
Неля мимохіть повернула до нього обличчя, але ключ заскреготав у замку, і вона побачила білий від сонця тротуар по той бік вулиці.
167
Гарна (пол.).
Впало в очі, що каштани перед тюрмою коричневі від плодів. Такого урожаю каштанів Неля не пригадує собі за все своє життя. Чи буде йому чутно в камері, як вони падатимуть?
Над'їхав з морозивом у візочку хлопець у брудному фартусі і з веснянкуватим носом. Неля щойно тепер осмислила слова тюремника: їй може загрожувати небезпека? Вона може якимсь чином сама опинитися в тюрмі?
Але ж вона цього хоче! Ясно, що коли доля поставить перед нею вибір: життя з ласки Катерини чи тюрму, то вона обере тюрму!
До того ж прохання «нареченого» якоюсь мірою зв'язало її з цим місцем. Оте несподіване вторгнення в чуже життя немов розсунуло вузькі рамки дотеперішнього Нелиного буття. Створилася вигідна для Нелі відстань між її особою і світом Безбородьків та Суліманів. Поміж ними, саме на тій вузькій межі, й містилося оте невідоме, єдиним уособленням якого було заросле обличчя Маркіяна Івашкова.
Коли вперше після великої перерви Безбородько знову з'явився у Річинських, застав у салоні саму Катерину. Видно було, що чекала на нього, але словом не обмовилась, чому не приходив так довго.