Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

Зілінський видавав з себе якісь гугняві звуки, наче давився галушками, вдаючи, що він аж падає з ніг зо сміху.

Йосиф зрозумів, що пошився в дурні. Не був і не думав бути комуністом. Комуністи хочуть революції, а він, дайте йому спокій, добрі люди, був наскрізь мирною людиною.

Він не хотів мати діла ні з заколотами, ні з барикадами. Прагнув лише спокійного життя і праці для сина. Найскромніші вимоги, які людина може мати, а виходить, і на них він не має права.

— Слухай мене, Леоне, що я тобі скажу. Сьогодні — твоє зверху. Такий лайдацький час настав, але час цей — не вічний. Аби я з цього місця не рушив, що не вічний. А щодо мого сина, то я тобі скажу, що він і друкарем буде, і зрадником не

стане. А ти, коли хочеш знати, — Завадка знизив голос, бо вже з сусідніх столиків стали поглядати на них, — ти ще гірша проститутка, як твій старий був. Ти, ти, — не стискай кулаки, бо я тебе не дуже хочу боятись. Так! Що я ще хотів сказати? Ага! Панно Рузю, попрошу для мене окремо зготовити рахуночок.

На вулицю вийшов Йосиф Завадка хворим. Ніщо йому не боліло, але відчував себе таким ослабленим, що ледве волочив ноги. Зламала його не так Бронкова кривда, як великий біль від розчарування у справі, якій він служив і беззастережно вірив двадцять п'ять років.

* * *

І треба було цієї прикрості з Бронком, щоб Йосиф Завадка на дев'ятнадцятому році подружнього співжиття усвідомив собі, що в нього не жінка, а щире золото. Плентаючись додому після тієї розмови з Зілінським, Йосиф Завадка не збирався ділитися з Павлиною невдачею, що його спіткала. Не тому лише, що не мав звичаю втаємничувати жінку у свої чоловічі справи, але перш за все тому, що йому було соромно. Просто соромився, що він, старий, дав себе пошити у дурні.

Та Павлина, хоча й не питала, куди він іде, здогадалася відразу, з чим повернувся. Не спитала, що його гнітить, тільки подивилася на нього такими материнськими очима і стільки було в очах співчуття і німого прохання дозволити їй допомогти йому, що Йосиф поламав всі свої нерозумні принципи й все розповів. Чекав, між нами кажучи, що дружина, вислухавши його, почне дорікати та лементувати, що зламав дитині життя, що забрав з гімназії, а на навчання у друкарні не влаштував і так далі, і так далі. І що ж? І мусив би мовчати, бо жінка мала б рацію. А вона тим часом, оте золото — не жінка, штовхнула його в плече, наче хотіла збудити зі сну, і сказала:

— Е, було б чим гризтися! Хіба тільки світу, що у вікні? А хіба ми неспроможні послати дитину вчитись до Львова? На Зілінському світ клином не зійшовся! А я ламаю голову, а я ламаю голову, що сталося, що ти ввійшов у хату наче з хреста знятий… Не мав би ти чим журитись! Хай хлопець відпочине зо два місяці, бо ж дитина вчилася й канікули йому належать, а потім поїдеш до Львова і примістиш десь дитину. Хіба у Львові мало українських друкарень?

Це говорить Павлина, яка вже відхворіла те, що він забрав сина з гімназії.

Йосиф поглянув на ті згорблені роками, хоч ще не старі плечі, на ті губи, що стільки років не забувались і не розтулялись тоді, коли не треба, на ті натруджені руки, які не раз, може, хотіли простягнутися до нього, але не насмілювались, і лише подумав: «Свиня ти, Йосифе, і більш нічого. Зате жінка в тебе: не жінка — щире золото».

* * *

Про біль, що йому завдало розчарування у своїй профспілці, Завадка і не натякнув Павлині. Він знав, що навіть при найщирішому бажанні розділити з ним хоч частково тягар, що його давив, вона однаково не зрозуміла б цього.

Поки Йосиф з Павлиною, відтепер тільки з Павлиною, роздумували, куди краще послати сина, до Львова чи Перемишля, все несподівано змінилося.

Наприкінці канікул, отак десь підвечір, зайшов на подвір'я Завадків Костик Філіпчук, син Івана Філіпчука, заможного нашівського міщанина, що здавна займався посередництвом у куплі-продажі будинків і будівельних ділянок. Це все, що знав Завадка про батька, а про сина міг ще менше сказати, бо, власне кажучи, Костик на довгий час виїхав був з Нашого і десь тільки перед минулим роком повернувся

до рідного міста. Атлетичного складу молодий чоловік, одягнений за останніми химерами моди, що навіть трохи вражало на фоні сіризни Нашого, він не міг не привернути до себе уваги. Тим паче, що його невелика, чепурна голова брюнета з колоди гральних карт абсолютно не пасувала до корпусу атлета. По містечку скоро розійшлася чутка, що Костик сидів у Львові за політику. За яку саме політику сидів отой елегантний юнак, нашівці не дуже й допитувались. Для них досить було факту, що сидів він не за крадіж, не за хуліганство, а за ідею. Оцей ореол мученика за ідею став для молодого Філіпчука наче перепусткою в різні президії, у члени правління всіляких спортивних та культурно-освітніх товариств, у різного роду комісії та арбітражі, давав йому право шельмувати непатріотів, висувати та провалювати кандидатури у члени правління різних організацій.

Тим-то й велике було здивування Завадки, коли він дізнався, що молодий Філіпчук зайшов до нього не більше не менше, як запропонувати йому взяти на себе ідейне керівництво (звичайно, безплатне!) над запроектованою в Нашому українською друкарнею. Ця звістка була для Завадки рівнозначною золотому таляру для жебрака. Йому аж спазми здушили горло.

— Українська… друкарня… в Нашому? Слухайте мене, може, ще й кооперативна?

Костик ляснув пальцями, наче батогом. Це означало, що йому не дуже сподобалося запитання Завадки.

— А яка різниця, чи друкарня кооперативна, чи приватна? Досить того, що вона буде українська. Українська, пане Завадко!

Він почав звисока пояснювати Завадці, що українська економіка розвивається двома шляхами: кооперативним і приватним, при обопільній згоді не конкурувати між собою. Для конкуренції вистачить польських і єврейських фірм. Ясно вам, пане Завадко?

Таж це скандал, що такий україножер, як Зілінський, держить у своїх руках, прошу вас, монополію постачання святих образів на все Покуття і Гуцульщину! Ганьба, що у такого польського шовініста друкується українська газета, і ще раз ганьба! А як реагують на це українські патріоти, прошу я вас? Добре, що знайшовся Філіпчук, який щось думає… Який думає не тільки про наживу, але й про справу, га? Нам треба боротись за гідне місце українське, прошу я вас, не словами, як наші славні патріоти звикли, не квилінням, не дурацькими, недостойними нації, петиціями до парламенту, а ділами! Ділами, прошу я вас, бо інакше історія зітре нас на порох!

Йосифові відразу якось не сподобалося, як цей молокосос став повчати його, наче якогось невігласа. Незвичним видався йому крикливий, розв'язний спосіб вислову молодого Філіпчука, але він подумав, що молодь взагалі стала тепер іншою. Колись молоді люди були скромні й поважали старших від себе, бодай за їхній життєвий досвід, а тепер підліток починає повчати тебе, сивого, — а яка рада на це?

Одне певно, що молоді дозволено літати попід хмарами, а зрілій людині треба дивитись на справу розсудливо.

— А що друкуватиме та нова друкарня? Я хотів би знати, слухайте мене, чи матиме вона достатню клієнтуру, щоб утриматись?

Філіпчук злостиво усміхнувся.

— Забавний ви, пане Завадко, перепрошую, що я так висловився! Що друкуватиме та українська друкарня?

Вам цікаво знати що? Все, що виходитиме друком на українській мові в Нашому і його околиці…

— То що… є вже така домовленість?

Кость нахабно розреготався Завадці у вічі.

— Що ви, направду ніби з місяця звалилися? Та хіба ж українській друкарні треба домовлятись, щоб українські видавництва давали їй замовлення? Файно би це виглядало! Хай би спробували надрукувати бодай одну летючку в поляка чи єврея, коли вже буде моя друкарня, то-о! — він підняв до висоти носа Завадки палюгу з закрученою кавулею, — то ще того самого дня могли б замовляти собі шкляра…