Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

Завадка, який вийшов з хати, не пообідавши, вже перший кухоль пива відчув не тільки в шлунку, але й у ногах.

— Я хотів би, Леоне, ти слухай мене, віддати до тебе в науку свого сина. Ти що — не знаєш, що в мене син — гімназист? Ні, слухай мене, ти дійсно не знаєш, що мій син закінчив нижчу гімназію з добрим свідоцтвом? Що ти мене поздоровляєш? Що тут поздоровляти, коли ти щойно дізнався, що в мене син — гімназист. Чотири роки вчився мій Бронко в гімназії. Розумієш? Амо, амас, амат — чув?

Леон просить вибачення в пана Юзефа. Чомусь йому завжди здавалося, що в пана

Юзефа вже одружені діти.

— Як це — одружені діти? Коли ж ті діти мали одружитись? Та я ж оженився тільки в десятому році! Що то я мав собі дітей, ти слухай мене, авансом настарати, чи як? А ти ж не знаєш, Леоне, як я женився? Хочеш, я тобі розповім цю історію?

Було воно так: повернувшись у Наше після відбуття військової служби, Йосиф Завадка не застав матері в живих. Не стало тієї, що варила йому їсти, прибирала хату, прала білизну, гладила й латала одяг, заварювала чай з ялівцю, коли у нього боліло всередині, й ставила банки, коли простуджувався. Не стало тієї, що оживляла хату, яка стала без матері глухою й непривітною.

Хтось із знайомих порадив йому одружитись з Павлиною. Сусіди-свашки підхопили цю думку й зайнялися цією справою. Павлина, приговорювали, дівчина порядна, не хворовита, бо це, Леоне, багато важить, коли жінка не хворіє, працьовита, ощадна. Заробила собі трохи грошенят і, кажуть, ніби носиться з думкою придбати собі місцечко під хатину, щоб мати де на старість голову прихилити.

Йосиф зацікавився. Не тому, Леоне, що він такий уже ласий був на оті зароблені гроші, а просто йому, хоч ти гинь, потрібно було працьовитої, ощадної, господарної жінки в хаті.

Коли представили йому Павлину, то він, признатися щиро, хоч воно, може, й не годиться говорити таке про шлюбну жінку, зробив кислу міну. Дівчина була, ніде правди діти, негарна: вища від нього, що на той час зачіпало його мужську гідність, з надто довгим лицем і товстими губами, ходила, — тепер уже ні, але в молодості, коли ще мала багато невижитої сили, — чисто по-чоловічому.

Павлина відразу відчула, що не сподобалася женихові. Інша на її місці засмутилася б, засоромилася, зникла б з очей і більше не показувалася б, а вона ні. І за це Йосиф хвалить сьогодні свою жінку. Авжеж! Вміла дівка поборотись за своє щастя.

Зрозумівши, що як жінка вона програла, підійшла Павлина до нього з іншого боку. Ніяковіючи й червоніючи, вона сказала йому:

— Я знаю, яка я, але й те знаю, що красу на тарілці не крають і що досі ніхто води з неї не напився. Я хочу, щоб ви побачили, що я вмію і можу. Дайте я наведу порядок у вашій хаті, а потім уже будете судити, яка з мене господиня. Як зварю вам, виперу, попрасую, тоді вже знатимете, що мені відповісти.

Йосиф Завадка й досі не знає, чи Павлина, коли просилася в хату робити порядок, мала на думці тільки справність своїх рук, чи ще щось.

У всякому разі, того дня, коли Павлина увійшла в хату, він не ночував удома. Завадка правду говорить, бо який був би сенс, Леоне, по стількох роках говорити неправду?

Саме в цей час нагодилась оказія у справах друкарні поїхати до Львова. А друкарня в той час була ще кооперативною. Ех, Леоне, Леоне, хай господь гріха не пам'ятає

твоєму батькові!

«Я від'їжджаю на три дні з дому, — сказав він Павлині, — а ти господарюй. Коли повернуся, поговоримо. Якщо б не прийшли до згоди, то я тобі заплачу за страчений час і роботу. Не бійся, сирітської кривди не захочу».

Павлина була трохи наче розчарована. Але що він міг їй сказати? Обіцяти, що ожениться з нею? Якщо обіцяти, значить треба було б дотримати слова, а звідки він міг знати наперед, як воно буде?

Такий уже дурний характер у нього, Леоне, що коли раз дасть слово, то якби навіть здоров'ям заплатити, — мусить додержати. Такий уже дурний характер у нього.

Залишив він Павлині на мило, вапно, на їжу тощо, а сам виїхав до Львова.

Коли ж повернувся (треба сказати, що, замість трьох днів, він пробув там майже шість), то став перед власною хатою, наче теля перед мальованими ворітьми. Коли її помазали, побілили, вікна помили, то стара хата наче випросталась і піднялась. Стежка від хвіртки до дверей була не тільки очищена від кропиви, лободи та лопухів, але ще й золотим пісочком посипана.

В палісаднику, замість бур'янів, цвіли — аби я такий здоровий був, Леоне, що цвіли, — жовто-фіалкові братки. На вікнах красувалися білі фіранки, і відразу стало видно, що в тій хаті орудує жіноча рука. Шибки у вікнах, Леоне, були такі чисті, такі виглянцьовані, що можна було зачісуватись перед ними, як перед дзеркалом.

Коли Йосиф наблизився до дверей, то перше, що впало йому у вічі й розчулило, — як ти думаєш, Леоне, що? — рік цілий думатимеш й не вгадаєш, хлопче! — це була витирачка для ніг. Розумієш, Леоне, така витирачка була ще за життя мами, а потім її не стало, а тепер вона знову з'явилася. Що це за знак, га?

Побілені стіни зробили те, що не тільки в хаті стало світліше, але й саме лице Павлини видалось йому тепер менш землистим.

Стіл у кімнаті, як у велике свято, був застелений сніжно-білою скатертиною, а на бильці крісла висів вичищений, вигладжений його святковий костюм.

У кухні, яку тепер сміливо можна було прийняти й за кімнату, так було чисто та чепурно, пахло голубцями і підливою з грибів. Слухай мене, Леоне, звідки вона могла здогадатись, що саме голубці з отією підливою — це його улюблена страва? Ота підлива, можна сказати, остаточно й вирішила все. Йосиф хоч і надалі не зраджував перед дівчиною своїх дійсних намірів, бо, як то кажуть, Леоне, коневі не вір ззаду, псові спереду, а жінці ні ззаду ні спереду, проте скартав самого себе: «І якого дідька ще треба тобі?»

Коли після вечері скочив по пиво, Павлина помила посуд, поприбирала в хаті і з вузликом у руці чекала на нього. Хотіла чи, може, прикидалася, що хотіла піти. Тоді, Леоне, він сказав своє тверде слово:

«Ти залишишся тут!»

Павлина не допитувалась багато, залишилась, а через три тижні була вже його законною дружиною. Отак він і оженився, Леоне, і не жалкує. Бог йому свідок, що не жалкує!

— Були в мене ще діти, Леоне. Була Ольдзя і Левко, але дизентерія з'їла їх. Жінка, сам знаєш, — мама, хотіла врятувати їх від смерті і от тоді заставила мій пай у твого тата.