Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

— Та що я буду зачинати, коли я не розумію слів…

— Таки ані-ані не розумієш? — з дружньою іронією спитав Борис.

— Я вже казав, — досить нечемно відповів Бронко, бо подумав, що з нього глузують.

— А я ще раз кажу, а ти спробуй! Випиши собі незнайомі слівця, а я тобі поясню. Не святі горшки ліплять.

— То вже треба виписати «закалялась». Я не знаю, що це означає.

— «Гартувалась» буде по-українськи. «Як гартувалась сталь»… А це слівце, між іншим, варто собі взагалі запам'ятати, — розумно?

Трохи згодом ця книга

стала для Бронка чудодійним екраном, на якому оживали вичитані в газетах і книжках, а то й просто почуті факти з історії революційної боротьби. Пропущені крізь гаряче горно юнацької фантазії, вони тепер ввижалися йому ще більше опуклими та наснаженими пристрастю, якими, можливо, й були в житті. Треба було часу для того, щоб Бронко усвідомив, що його сприйняття цієї книги далеко не оригінальне: сотні тисяч юнаків так само сприймали книгу Островського, і для сотень тисяч вона була і ще буде в майбутньому першим, хоч трохи й наївним, осмисленням революції.

— А ти побудь, хлопче, ще трохи в читальні. Подивися, як інші розважаються. Хіба, може, спішиш?

Бронко не спішив. Куди мав спішити по роботі?

Того вечора Бронко і Борис Каминецький вийшли з читальні разом.

Був кінець травня. Теплі, такі вже теплі, що, здавалося, на очах розвивалися дерева й квіти, дні змінювалися холодними місячними ночами. Зате ночі пахли духмяно. Пахли свіжо засадженими городами, вербою, пізнім квітом акації і вологістю.

Може, тому, що вдень всю увагу на себе привертала зелень у всіх відтінках, вночі в Нашому домінували звуки й пахощі.

Аж на Черешневій було чути, як дзюрчить Прут у коліні, як крадькома скриплять сусідські хвіртки, як по затінених місцях шепчуться закохані. А може, й не шепчуться? А може, це тільки слухові, породжені тугою власного серця, галюцинації у Бронка? Хати, господарські будівлі біля них, кущі бузку чи калини при воротях, силуети яблунь, стрункі обриси груш, парасольки вишеньок карликової породи — все у місячному сяйві дихало таємничістю. Здавалося, за рогом кожної хати, під тінню кожного дерева причаїлося чудо. Змінився в цю пору і ритм вулиці. Люди не йшли, а пливли. Спішити міг хіба той, хто біг за лікарем чи священиком. А в Нашому якраз тієї весни люди якось мало хворіли.

Бронко сподівався (бо ж для чого тоді йому було сказано чекати?) почути від товариша Каминецького щось особливе, але той, як на злість, почав розводитись перед Бронком про красу Поділля, порівнюючи його з горбкуватим рельєфом Покуття.

Ах, Поділля, що за безкрая краса! Куди цьому горбастому грунтові до безмежі подільського простору! На Покутті сонце заходить за горб, ніби падає у криницю, а там сідає поволеньки, на твоїх очах, можна сказати, опускається за обрій, наче справді прощається з тобою на добраніч.

Тут дорога може йти, йти — і раптом завернути вбік і зникнути з-перед твоїх очей. А на Поділлі дорога стелиться, стелиться і стелиться — і не видно ні початку, ні краю тій дорозі. Аж десь там, ген-ген край неба, замайоріла цятка.

Цятка та росте, росте, аж врешті переконуєшся, що то не цятка, а жива людина йде тобі назустріч.

Бронко не бував на Поділлі, і тому його мало цікавило, як там сідає сонце. Його більше займало те, як Каминецький, незважаючи на свою масивну будову тіла, зграбно, ніби гімнаст, перескакував на вулиці калюжі від недавнього дощу.

Бронко подумав тоді про нього:

«Цей, напевне, був колись або тренером, або учителем танців».

— А чому ти не буваєш, не залишаєшся на танцях у читальні? — спитав в унісон Бронковим думкам Каминецький.

Молодий Завадка благословив небеса, що послали ніч на землю і, може, бібліотекар не помітив, як він змінився на обличчі.

От тобі ситуація! І сором серйозному хлопцеві, за якого мав себе Бронко, вчитись тих танців («раз наліво, раз направо»), і соромно не знати їх!

— А що ж ти за кавалер, що не вмієш танцювати? Ти стережися, а то ще тебе дівчина не схоче полюбити, хоч, як кажуть, не буде Галя — буде другая…

Каминецький сміявся, а Бронко зло мовчав.

Згодом, як би на перепросини, став Каминецький випитувати Завадку, як йому працюється у пана Філіпчука, скільки він заробляє на тиждень, як ставиться шеф до таких, як він. Бронко не дуже розбалакувався, бо скоро спохватився, що той, хто питає, краще поінформований від того, кого випитує. Вони стали біля чиїхось свіжопофарбованих воріт (тхнуло ще навіть оліфою). Тут кінчалася дорога Каминецького.

— А що до того, що ти не розумієш по-російськи, то я хотів тобі сказати. Справа не тільки у мові, хлопче, хоч мова та — сама музика. Видиш, справа в тому… Ти слухаєш мене? Після Жовтневої революції, так воно вже склалося, хлопче, що Радянська Росія, а за нею й російська мова стали синонімом, — ти ж ходив, проше пана, до гімназії, знаєш, що таке синонім, що? — отак воно, — стали синонімом всього найпрогресивнішого. І тому, раз ти проти російської мови, ти й проти Радянського Союзу, проти революції, значить, — чув? Слухай, хлопче, — ніби щойно пригадав собі про це Каминецький, — ти так хапаєшся до книжок, що, напевно, вже перечитав їх цілу гору. Так? А не знаєш ти часом, що сказав Франко про російський народ? Що ж ти — ні з губи мови, ні з носу вітру? Не читав? А що сказав Герцен в оборону прав українського народу? Слухай, хлопче, тобі з носа курить… що, ти взагалі поняття не маєш, хто такий Герцен?

Бронкове мовчання було найкращою відповіддю. Досада точила серце, що він, ідіот проклятий, стільки проковтнув того книжкового мотлоху, а до істотного, виходить, і не пригубився!

В якому дурному становищі він тепер опинився! Навіть не знає, чи той Герцен письменник, чи суспільний діяч і в якому столітті жив!

Був від серця вдячний Каминецькому, коли той перевів мову на Островського.

Хай хлопець не спішить з читанням і не падає духом, коли не зразу даватиметься йому російська мова: «Не одразу Кракуф збудовано».