Шабля і стріла

Покальчук Юрко

немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж

немалий скарб — один одного.

—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.

—Я належу тобі, ти знаєш.

— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому

світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось

зараз належати. Немає. Вже немає.

— І в мене немає, — сказав

Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже

немає.

— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого

гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що

ти надбав за життя.

— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця

дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?

— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома

проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна

подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.

—Де це? І що це?

— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько

Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в

біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а

людей цих називають запорозькими козаками.

—Козак — це ж як казах..

— От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак — аби товариш був добрий.

Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки

мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то

завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від

тих ховрахів, яких ти так полюбляєш підстрілювати у степу. . Ну як?. Згода?

Айдарові стало на мить страшно полишити назавжди степ, полинути геть

кудись на чужину.

Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи

надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою

могла вона бути?

Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм

родом?

Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому

світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?

—Що мене питати, Данку? Разом — то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.

Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:

—Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили

чи

мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли

двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що

віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в

нас кажуть — побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то

природніше...

Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем

кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька

крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж

саме.

Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у

них воду і кров змішалась з водою.

Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи

або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було

в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.

Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.

Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його

дію.—Ось і все, Айдаре, — сказав, усміхаючись, Данило. — Тепер

в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?

Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені — частка твоєї. І так

буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли

не був.

Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає

такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні

зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя — в тебе, а твоя — в мене. А це

міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна

хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі

щасливим...

, — Зачекай, Данку, — мовив Айдар. — Я — кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...

Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило

слідував його прикладу, чекаючи.

Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм

тілом могутнього торсу Данила.

— Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру

дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.

А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.