Шабля і стріла
Шрифт:
забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?
Хто я? Хто ти? Хто ми?
Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину
життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором
несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною
чого
будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли
опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо
голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не
принісши з народженням, окрім себе самого.
Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з
якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі
свідомості, у переході від «ми» до «я».
Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й
іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її
особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та
ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому
чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність
її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття — людина людині друг і
брат.
Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське
вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши
його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути
людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо
особисте «я».
Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто
закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає
ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?
Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення
вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?
І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця
немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а
скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука
й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з
нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі
зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той
довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і
роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди
попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній
день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас
назавжди, коли ми не одні на цьому світі.
І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська
Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться
хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав
оці рядки.
І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих
обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга
дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.
Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» — в реальному
житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим
собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.