Шабля і стріла
Шрифт:
Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє — твоє, що твоє — моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже
виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить — смерть, як за зраду
рідного брата.
— Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див
ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі
вибираєш, брата ж бо доля вибирає.
І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на
хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.
Все, що нас оточує, — незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не
сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас
— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе
дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з
повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.
Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу
людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому
житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме
прагнення творить світ.
Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди
лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість
своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке
дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає
межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж
широкою, і безмежність — це і є правда.
Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у
Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.
Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не
дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і
розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то
колись та проросте.
Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще
вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже
знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до
найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті
згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він
самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.
Все починалось з нового саме зараз,
Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої
життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.
Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже
не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.
Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому — незнане, невідоме, величезне.
Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було
для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану
мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.
Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його
родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж
далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...
Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою
на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових
кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.
Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.
Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з
ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із
стрічним караваном чи кочовим аулом.
Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох
засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що
живила.
Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми
сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає
тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто — бути собою.
Від цієї миті життя починається знову, набуває сенсу, містить в собі
майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в
одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь
велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?
Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми
спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і
простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда
зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не