Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
— Сподіваюся, ти обійшлася з ним відповідно.
— Безумовно, лорд Рал. Він міцно пошкодував про свій мерзенний намір. Я подбала.
— Стій тут, — Річард обвів мечем околиці, — і тримайся насторожі. Упевнений, що ми прикінчили всіх, але все ж піду упевнитися, що ніхто не заховався і не спробує напасти з іншого боку.
— Ніхто не підійде до Матері-сповідниці, лорд Рал. Річард поплескав коня в упряжці.
— Я скоро повернуся. Треба забиратися звідси. Місячного світла нам цілком вистачить. На кілька годин — по крайній мірі. Я знаю одне безпечне містечко годинах в чотирьох звідси. Там ми будемо далеко від усього цього неподобства. Відтягни тіло он туди, за кущі, — вказав він мечем, — і скинь в яр. Бажано,
Кара схопила небіжчика за волосся.
— Із задоволенням.
Важив Томмі чимало, але Морд-Сіт відволокла його без особливих зусиль.
Річард безшумно розчинився в темряві. Кара, жбурнувши труп в яр, повернулася до карети.
— З тобою все гаразд? — Вона недбало стягнула рукавички.
Келен моргнула.
— Кара, він ледь не дістався до мене. — Відкинувши довгу косу за спину, Кара уважно оглянула околиці.
— Нічого подібного. Я весь час стояла у нього за спиною. Мало не в потилицю йому дихала. І очей не спускала з його ножа. У нього не було ні найменшого шансу до тебе доторкнутися. — Вона подивилася Келен в очі. — Та ти напевно мене весь час бачила.
— Ні, не бачила.
— Ой! Я думала, ти мене бачиш! — Кара винувато заштовхала рукавички за пояс. — Напевно, ти занадто низько лежала, тому й не бачила. А я всю увагу зосередила на ньому. Я зовсім не хотіла, щоб він тебе налякав.
— Якщо ти весь час була тут, то чому ледь не дозволила йому вбити мене?
— Нічого подібного! — Кара похмуро посміхнулася. — Просто я хотіла, щоб він так вважав. Якщо даєш їм можливість вважати, що вони перемогли, тим сильніше шок і більше жах. Коли ось так захоплюєш чоловіка зненацька, він миттєво ламається.
У Келен в думках панував повний хаос, і вона вирішила не продовжувати тему.
— Що сталося? Скільки я спала?
— Ми їхали два дні. Ти то засинала, то прокидалася, але перебувала в напівнепритомному стані, навіть коли не спала. Лорд Рал дуже турбувався, щоб тобі не було боляче під час руху, і переживав, що сказав тобі… Те, про що ти забула.
Келен зрозуміла, що має на увазі Кара: її втрачену дитину.
— А ці люди?
— Вони переслідували нас. Однак цього разу лорд Рал не став вступати з ними в розмови. — Схоже, цим фактом Морд-Сіт була особливо задоволена. — Він заздалегідь дізнався, що вони йдуть по сліду, їм не вдалося застати нас зненацька. Коли вони всі налетіли — з луками, мечами і сокирами, — він крикнув їм один раз, даючи можливість передумати.
— Він намагався домовитися з ними? Навіть тоді?
— Ну, не зовсім… Він запропонував їм забиратися з миром, інакше вони всі помруть.
— А потім?
— Потім вони всі заіржали. Схоже, це їх тільки підстьобнуло. Вони накинулися на нас, обсипаючи градом стріл і розмахуючи мечами та сокирами. Тоді лорд Рал побіг у ліс.
— Що-що він зробив?
— Перед тим як вони з'явилися, він сказав мені, що заставить всіх погнатися за ним. Коли лорд Рал побіг, той, що хотів перерізати тобі горлянку, загорлав іншим: «Ловіть Річарда і прикінчіть його нарешті!» Лорд Рал розраховував, що вони всі за ним поженуться, але коли один залишився і попрямував до тебе, лорд Рал подивився в мою сторону, і я зрозуміла, чого він хоче.
Заклавши руки за спину, Кара уважно озирала околиці, на випадок, якщо хто-небудь захоче застати їх зненацька. Думки Келен повернулися до Річарда. Вона намагалася уявити собі, що він відчував, коли вся ця зграя гналася за ним.
— Скільки їх було?
— Не рахувала, — знизала плечима Кара. — Може, пара десятків.
— І ти залишила Річарда одного відбиватися від двадцяти озброєних ідіотів, які мали намір його вбити? Кара здивовано подивилася на Келен:
— Допомогти йому — і залишити тебе без захисту?
Келен мимоволі посміхнулася і тут же відчула біль у ледь стиснутих губах.
— Мені просто прикро, що я весь цей час не підозрювала про твою присутність. А тепер твоїми стараннями мені не знадобиться горщик.
Кара не засміялася.
— Мати-сповідниця, тобі слід було б знати: я ні за що не допущу, щоб з кимось із вас щось трапилося.
Річард виник з темряви так само раптово, як зник. Він знову заспокійливо погладив коней і швидко перевірив упряж.
— Щось сталося? — Запитав він Кару.
— Ні, лорд Рал. Все тихо і спокійно. Притулившись до карети, він посміхнувся:
— Що ж, раз вже ти не спиш, як щодо романтичної поїздки під місяцем?
Келен поклала долоню йому на руку.
— Ти в порядку?
— У повному. Ні подряпинки.
— Я про інше.
Посмішка миттєво зникла.
— Вони намагалися вбити нас. Вестланд тільки що зазнав перших втрат через Імперський Орден. — Але ж ти їх знав.
— Це не дає їм право віддавати свою вірність тим, кому не слід. Скільки тисяч вбитих я вже бачив відтоді, як залишив ці місця? Я не зміг донести істину навіть до людей, з якими виріс. Не зміг їх змусити вислухати мене без упередження. І всі ці смерті і страждання, безумовно, сталися з вини таких от людей — людей, які не бажають бачити істину. Їх добровільне неуцтво і сліпота не дають їм права на мою кров і життя. Вони самі вибрали свою долю і розплатилися сповна.
Він говорив зовсім не як людина, яка тільки що закінчила бій. Річард як і раніше стискав руків'я, і в ньому ще вирувала лють меча. Келен погладила його по руці, показуючи, що все розуміє. Їй було абсолютно ясно: він щиро жалкує про те, що довелося зробити. А ці люди, зумій вони вбити Річарда, ні про що б не жалкували і ні в чому не каялися. Вони святкували б його смерть як велику перемогу.
— І все ж небезпечно було змушувати їх усіх гнатися за тобою.
— Зовсім ні. Вони віддалилися з відкритої місцевості в гущавину, і там їм довелося спішитися. Грунт тут кам'янистий, йти важко, обрушитися на мене всі скопом вони ніяк не могли. До того ж темніло. Вони-то вважали, що в цьому їх перевага, — і помилилися. Серед дерев було ще темніше, а я одягнений в чорне. Зараз тепло, золотий плащ я залишив в кареті. А та позолота, що є на одязі, лише краще ховає фігуру в напівтемряві. Ось тому їм вельми непросто було мене виявити. Як тільки я вбив Альберта, вони втратили розум і впали в лють. А потім побачили кров і смерть. Ці люди звикли до бійок, а не до битв. Вони сподівалися швидко нас прикінчити і не були готові битися за власне життя. Тільки зрозумівши, що відбувається насправді, вони побігли. Ті, хто вцілів. Але це мій ліс. У паніці вони розгубилися і плутали. Я просто перебив їх і все.
— Всіх? — Поцікавилася Кара, турбуючись, чи не втік хто і чи не приведе підмогу.
— Так. Більшість з них я знав, до того ж знав скільки їх всього було, бо вів рахунок. Але на всяк випадок потім перелічив тіла.
— І скільки ж їх було? — Уточнила Кара. Річард повернувся, щоб взяти поводи.
— Явно недостатньо.
Клацнувши язиком, він смикнув поводами — коні рушили з місця.
5
Річард піднявся і витягнув меча. Цього разу, коли ясний звук рознісся в ночі, Келен спала. Першим її бажанням було сісти, але Річард тут же схилився до неї і ласкаво утримав. Вона лише трохи підвела голову і побачила Кару, яка підвела до багаття якогось чоловіка. Роздивившись, кого привела Кара, Річард прибрав меч. Прибув капітан Мейфферт, д'харіанський офіцер, який воював з ними в Ейдіндрілі.