Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

— Мене якось раз брикнув кінь. Ви збили мене з ніг куди краще, пані Кара. Я щасливий виявити, що життя Магістра Рала в надійних руках. І якщо платою за це будуть ниючі ребра, я охоче заплачу таку ціну.

Дипломатична поведінка капітана згладила незручність.

— Що ж, якщо ребра будуть турбувати, дайте знати, — сухо промовила Кара. — Я поцілую, і все пройде. — У повислому мовчанні під сердитим поглядом Річарда вона почухала вухо і нарешті все ж додала:

— Гаразд, вибачте. Але я не хотіла ризикувати.

— Я

вже сказав, що охоче заплачу таку ціну. Дякую за пильність.

— Що ви тут робите, капітан? — Поцікавився Річард. — Генерал Райбах послав вас з'ясувати, чи не збожеволів Магістр Рал?

Хоча в тьмяному світлі багаття все здавалося неправильним, Келен все ж помітила, що капітан почервонів.

— Ну, звичайно ж ні, Магістр! Просто генерал побажав дати вам повний звіт.

— Зрозуміло. — Річард подивився на казанок з вечерею. — Коли ви в останній раз їли, капітан? Крім того, що у вас ниють ребра, ви здаєтеся дещо висохлим.

— Ну, е-е, я скакав швидко, Магістр Рал. По-моєму, учора я щось, здається, їв. Однак я у повному порядку. Я можу з'їсти що-небудь після…

— Тоді сідайте, — звелів Річард. — Дозвольте запропонувати вам гаряче. Вам це піде на користь.

Поки офіцер знехотя сідав на моховиту землю поруч з Келен і Карою, Річард поклав у миску рис з бобами і відрізав великий шматок вівсяного коржика. Капітан Мейфферт не смів йому перешкодити і з жахом дивився, як його обслуговує сам Магістр Рал.

Річарду довелося двічі протягувати миску, перш ніж офіцер наважився її взяти.

— Це всього лише рис з бобами, капітан. Я ж не руку Кари вам пропоную.

— Морд-Сіт заміж не виходять! — Захихотіла Кара. — Вони просто беруть чоловіка в співмешканці — якщо хочуть. А його думки ніхто не питає.

Річард глянув на неї — і не засміявся: він дуже добре знав, що Морд-Сіт говорить правду. Те, що відбувалося у Морд-Сіт з чоловіками, не мало нічого спільного з любов'ю. Скоріше — навпаки. Повисло незручне мовчання. До Кари дійшло, що вона ляпнула зайве, і вона вирушила наламати гілок для багаття.

Келен знала, що Денна — та сама Морд-Сіт, що захопила Річарда — взяла його в співмешканці. І Кара теж це знала. Коли Річард іноді різко прокидався і чіплявся за неї, Келен всякий раз замислювалася, чи були його кошмари плодом уяви або спогадами про те, що відбувалося насправді. Коли вона ласкаво цілувала його в спітніле чоло і питала, що йому приснилось, він нічого не міг згадати. І Келен була вдячна йому хоча б за це.

Річард взяв довгу гілку, покладену поперек багаття, зняв з неї кілька шматочків бекону, поклав капітанові в миску і накрив шматком коржа. У них було з собою багато припасів, які Річард купив під час довгої подорожі на північ. Їжі їм повинно вистачити ще надовго.

— Дякую! — Гаркнув капітан Мейфферт і пригладив копицю світлого волосся. — Виглядає дуже апетитно.

— Так

і є, — кивнув Річард. — Вам пощастило. Сьогодні готував вечерю я, а не Кара.

Кара, немовби пишаючись тим, що кухар з неї огидний, посміхнулася, ніби її обдарували компліментом.

Келен була впевнена, що цю історію стануть тепер переказувати і слухати з виряченими очима і здивованим недовірою: сам Магістр Рал подає їжу одному зі своїх підданих. По тому, як капітан їв, можна було здогадатися, що з останньої трапези пройшло куди більше доби. Такому великому чоловікові потрібно багато їжі.

Він проковтнув черговий шматок і підняв очі.

— Мій кінь. — Капітан почав підніматися. — Коли пані Кара… Я забув про коня. Мені потрібно…

— Їжте. — Річард встав і ляснув капітана Мейфферта по плечу, змушуючи залишатися на місці. — Я все одно збирався піти подивитися, як там наші коні. Заодно подивлюся і вашого. Думаю, він теж не відмовиться від води і вівса.

— Але, Магістр Рал, я не можу допустити, щоб ви…

— Їжте. Це заощадить час. Коли я повернуся, ви вже покінчите з вечерею і відрапортуете мені, як годиться. — Річард розчинився у темряві, і звідти долинув його голос:

— Але боюся, у мене як і раніше не буде ніяких розпоряджень генералу Райбаху.

Тепер тишу порушував лише скрекіт цвіркунів. Вдалині закричав якийсь нічний птах. За найближчими деревами заіржали коні — напевно, зраділи появі Річарда. Під скелястий навіс зрідка заповзав клаптик туману, обдаючи щоки Келен вологою. Їй дуже хотілося повернутися набік і закрити очі. Річард дав їй трохи трав'яного настою, і ліки вже починали свою заколисуючю дію. Принаймні біль вони теж дещо заспокоювали.

— Як ви себе почуваєте, Мати-сповідниця? — Запитав капітан Мейфферт. — Всі за вас дуже турбуються.

Сповідницям рідко доводилося зустрічатися з такою теплою і щирою турботою. У Келен ледь сльози на очі не навернулися.

— Поступово одужую, капітан. Повідомте всім, що я вже скоро остаточно прийду в себе. Ми їдемо в одне тихе містечко, де я зможу насолоджуватися свіжим повітрям і трохи відпочити. Впевнена, що остаточно видужаю ще до осені. І сподіваюся, що до того часу Річард буде… трохи менше турбуватися за мене і зможе повернути свої думки до насущних військових справ.

Капітан посміхнувся:

— Усі будуть щасливі дізнатися, що ви видужуєте. Навіть порахувати не можу, скільки людей говорили мені перед від'їздом, що хочуть дізнатися про ваше самопочуття.

— Передайте їм, що зі мною все буде в порядку, і я прошу їх не хвилюватися за мене, а побільше піклуватися про себе.

Капітан зачерпнув ще ложку. По його очах Келен бачила, що воїна турбує ще щось. Але висловив він свою тривогу не відразу, а через деякий час.

— Нас також турбує, що ви з Магістром Ралом потребуєте захисту.