Шукайте жінку

Самбук Ростислав Феодосьевич

Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті

знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі…

І все ж — він зрадив Ніну…

Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію…

Ще б розповів Ніні про свій недавній сон: він перетворився на якусь космічну частку й застиг високо над Землею, може дотягнутися долонею до Марсу чи Венери, став духом, який житиме вічно. Це сповнило його такою радістю, що, прокинувшись, довго лежав з заплющеними очима, боячись знову зануритися в дрібні, нічого не варті житейські клопоти.

Але ж і бджолине дзижчання, і гіркий запах яблуневого цвіту, і кохання між чоловіком та жінкою теж вічні, а смерть, хоч яка всевладна, поступається життю, і навіть коли через багато мільярдів років припиниться існування їхньої Землі, в іншій космічній системі народиться нова жива планета — так буде завпеди: смерть сама породжує життя…

І нехай Ніна не думає там, у потойбічному світі, що її зраджено. Він завжди пам’ятав і пам’ятає свою вірну, милу й добру Ніну…

Некрич підвівся й подався на Десну. Софія хлюпалася біля берега — він збіг до неї, подав руку й витягнув з річки, веселу й збуджену холоднуватою водою. Софія жартівливо оббризкала Івана Михайловича, загорнулася в халат і подалася попереду чоловіка до дому. Раптом за ворітьми нетерпляче й вимогливо засигналив автомобіль: приїхали якісь гості — Софія сплеснула руками й побігла переодягатися, а Некрич, поморщившись, пішов відчиняти.

На вулиці стояла зелена “Волга”, вона виблискувала нікелем і бездоганно відполірованим капотом, мотор ще працював, а з напіввідчинених дверцят визирав Пилип Синиця і привітно махав рукою. Пилипове кругле червоне обличчя випромінювало дружелюбство, він був певен, що й Іван Михайлович має зрадіти їхньому приїзду — запитав, не виходячи з машини:

— Ти сам?

— З Софією.

— А ми з Ларою нарешті вибралися… Не чекав?

— Не чекав, — згодився Іван Михайлович.

Приїзд

Синиці не засмутив його, хоча в глибині душі ще шкодував за втраченою самотністю — так добре йому було разом з Софією і таким легким почувався, а тепер знову розмови, проблеми, політика і академічні плітки — що ж, таке життя…

Й Іван Михайлович, зітхнувши, відчинив ворота.

Пилип поставив “Волгу” на доріжці під ажурною дротяною сіткою, на якій вже заплелися перші ніжні пагони клематисів, вискочив з машини, посміхнувся ніяково й пояснив:

— Вибач, що без попередження, але, сподіваюсь, не дуже порушили твої плани…

— Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати.

— Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип.

Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам.

Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра?

— Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай.

— Чуєш солов’я? — запитав Пилип.

Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою.

Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість.

— Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають…

— А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким.

— Гідропарк!.. — заперечила Лариса. — Це для молодих і закоханих, не пам’ятаю, коли й була там… А от і Софа!.. — Піднялася на терасу, вигукнула заздрісно: — Ти скинула десяток років!

Софія повела очима на Івана Михайловича — вона наче пояснювала, кому зобов’язана повернутою молодістю, і Некрич чомусь засоромився — перегнувся через бильця тераси й загукав:

— Клавдіє! Йди-но сюди!

Дача Некрича виходила тильним боком до річки, вода плюскотіла попід самою терасою — Клавдія полоскала білизну в Десні. Вона невдоволено озирнулася, удала, що вперше побачила гостей, і запитала сердито:

— Чого треба?

Але Некрич не звернув уваги на її роздратування.

— Нам би самовар, Клаво, і до чаю… — Він знав: Клавдія аніскілечки не сердиться і рада гостям — зробить усе швидко й з задоволенням, але має показати характер.