Шукайте жінку
Шрифт:
І все ж думка про вибори в академіки була приємною, і не тому, що академічне звання обіцяло більше грошей і шаноби, цього вистачало й зараз, просто Пилип подумав: тоді, не почуватиме себе на півголови нижчим за Петра Петровича й нарешті зможе вільно і у всіх без винятку, кабінетах висловлювати свої справжні думки, не приховуючи жодної, не озираючись назад і не зважаючи, що скаже з цього приводу директор чи, не дай боже, сам президент Академії.
Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться
А він — академік і лауреат…
Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана…
Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав:
— Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора?
Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив:
— Вов.
— Підпільне партійне прізвисько?
— Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов.
— І він насмілився виступити проти самого директора?
— Поки ні, але все йде до того.
Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав:
— Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ…
— Помітна… — ствердив Арсен.
— Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді.
— Скоро він віддячить тобі…
— А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради.
— Ти віриш Матюшину?
— Як самому собі.
— Позавчора Вов мав розмову з Матюшиним. Казав: твоя книга про Сковороду ідейно незріла й спотворює образ великого українського філософа.
Некрич безжурно поплескав долонями по воді.
— Брехня. Салій надто здібний, щоб нести таку ахінею.
— Однак він також хоче стати членкором і навіть директором інституту.
— Тобто?..
— Хіба не ясно: цього йому не досягти, поки ти в фаворі. Коли сяє зірка Некрича, інші лише мерехтять.
— Якомусь Вову не подолати самого Некрича, — втрутився Синиця. — Івана любить і поважає сам президент.
— Вода точить і камінь, — заперечив Арсен похмуро. — Звичайно, я теж гадаю, що Салієві не звалити Івана, та кров попсувати може.
— Моя книга про Сковороду ідейно незріла… — щиро зареготав Некрич. — Але ж у наші часи такі звинувачення не проходять!
— Чому? — цілком серйозно поцікавився Арсен.
— У часи перебудови й гласності!..
— Насмикати цитат можна з будь-якої роботи. Цитат,
— Це серйозно? — не повірив Синиця.
— Серйозніше не може бути.
— Не думав, що Салій такий демагог… — Покрутив головою Некрич.
— Він далекоглядний політик, який не гребує жодними методами заради досягнення власної мети.
— Надто жорстко мовлено.
— Проте справедливо.
— Факти?
— Невже сам не бачиш? Вов улаштував так, що з бюро вивели Секеча й Костюковського, двох докторів наук — Секеч, до речі, ще й лауреат Державної премії, — розумних і принципових працівників, які не співали під його дудку.
— Він мотивував це їхньою громадською пасивністю.
— А ти б хотів, щоб Секеч випускав інститутську стіннівку? Учений з великим ім’ям?..
— Проте якась частка істини в Салієвій позиції була.
— Вовові потрібне слухняне бюро. Аби дивилися йому в рот і справно підводили руки. А Секеч з Костюковським мали власну думку й відстоювали її. Кого обрано замість них?..
— Іванченка та Стуківа. Кандидати наук…
— І нуль як учені. Суцільний нуль. Стуків завалив навіть планову роботу. А тему йому дали… До речі, не без твого благословіння, товаришу директор.
— Рідко хто може стрибнути вище голови.
— А таких у нашому інституті більшість. Зате з амбіціями. Тепер їх називають войовничими посередностями.
Некрич виліз з води, енергійно розтерся рушником. Присів на пісок поруч Арсена й запитав:
— А де взяти інших? Спробуй укомплектувати інститутські штати самими геніями!
— І Вов зрозумів це краще за тебе. Те, що посередності становлять переважну більшість у нашій богадільні. І що всі вони люто ненавидять справжніх учених. Готові лягти за кулемет, щоб перестріляти їх довгою чергою. Ти не замислювався, чому саме тобі на виборах до партбюро кидають найбільше чорних куль? А скільки Вовові?
— Щось у цьому є… — похмуро пробуркотів Некрич.
— Не щось, а позиція, — пояснив Арсен упевнено. — Ще три — чотири роки тому ти був одним з багатьох, так би мовити, середніх, щойно захистив докторську й тільки подавав надії. Раптом посипалися твої роботи, як сніг на голову, а потім відгуки в пресі, членкорство, призначення директором… Коли б директором став хтось з іншого міста чи старий заслужений доктор, з тих, що десятиріччями сидять на відділах, в інституті це сприйняли б як належне, а тут вискочень — до лампочки те, що його роботи читаються і навіть відзначені преміями, хіба можна пробачити, що людина, яка разом з тобою никалася в аспірантурі й захищала кандидатську, раптом знеслася над тобою? Хіба можуть такі вибачити розум і талант? Ату його, назад, до середнього рівня!.. А в останній книзі шановного директора, звичайно, щось є, але чогось і нема, і має цілковиту рацію секретар партбюро, який справедливо вказує на її ідейну незрілість, на серйозні прорахунки… Нарешті, висновок… Чи може вчений, який припускається таких помилок, очолювати академічний інститут?!