Шукайте жінку
Шрифт:
— А ти скажи Валерику, нехай придбає машину. Ну, не “Волгу”, аби очі не мозолила, а “Жигуля”.
— Так він же з різних засідань не вилізає, ледь на програму “Час” встигає, коли ж мене возитиме?
— Сама, — порадила Софія, — сама сядеш за кермо.
— Я?.. — не повірила Тома. — Ти справді хочеш, щоб я стала шоферюгою?
— Не шоферюгою, а водієм власного лімузина. За кордоном всі порядні жінки мають машини й водять їх. До того ж, твій капелюшок аж проситься у “ладу” шоколадного кольору. — Уявила, як Тома ледь протискує у низенький і справді елегантний автомобіль свої огрядні форми, мало не зареготала й додала: — Колись і мене покатаєш.
— Вважаєш?.. — Кругле Томине обличчя
— Жінки водять автомобілі краще за чоловіків. Це доведено статистикою.
— Я умовлю Валерика, — пообіцяла Тома. — Але мені більше подобається не шоколадна, а біла “лада”.
— До білої машини пасує будь-яка сукня. — Софія уявила себе у білій Некричевій “Волзі” — що ж, вона і в цьому випередила Тому, щоправда, її Валерик якесь цабе у Держплані, та хіба можна порівняти будь-яке цабе із звучним словом “академік”? Так само імпозантно звучить “міністр” і, либонь, бути жінкою міністра краще, все ж — міністерша, а як вона зватиметься? Академша чи академічка? Немилозвучно, та, зрештою, таку прикрість можна пережити, усе ж ліпше, ніж членкорша, і вже тепер, не відкладаючи, слід зайнятися кар’єрою чоловіка.
Тут же, в передпокої, Софія подзвонила по паралельному телефону й попросила принести торт. Увімкнула на кухні електричний самовар і приєдналася до подруги, що ледь втиснулася у плюшеве крісло.
Софія займала окрему двокімнатну квартиру у так званому “тихому центрі” — на бічній вулиці біля Львівської площі. Після розлучення з Рачковим вона розміняла свою велику трикімнатну квартиру у Липках, перевезла сюди кращі меблі, килими, кришталь і кілька картин відомих майстрів, придбаних у комісійних магазинах. Проти картин Рачков не заперечував, він вважав, що гроші не слід зберігати в панчосі, їх треба вкладати у цінності — сам він полюбляв золото та коштовності, але Софія мала з цього приводу власну думку: за картину художника Івана Їжакевича, яку вона придбала кілька років тому за п’ятсот карбованців, тепер дають півтори тисячі — і це ще не край…
Певно, лише одна Арочка знала про змову матері з батьком: розлучитися фіктивно, щоб у разі чого уникнути конфіскації майна. Рачков у останні роки працював, як кажуть, з розмахом. Мав надійного помічника у главку, сам намагався не каляти рук, та всі знали, що вирішення будь-якого делікатного питання у главку вимагає певної платні. Більше того, мало не на все існувала тверда такса. Переведення працівника з провінції до Києва з одержанням квартири — від десяти до п’ятнадцяти тисяч, за виділення “Волги” платили сім, за ліміти на будівельні матеріали, покрівельне залізо, листовий алюміній — три, чотири й навіть п’ять тисяч — залежно від кількості. На суді Рачкову інкримінували тільки доведені слідством хабарі на суму близько ста п’ятдесяти тисяч карбованців, та Софія точно знала, що цю цифру треба принаймні подвоїти. Скільки вона профукала, порозтринькувала тих грошей на сукні, чобітки, парфуми… Скільки просадили в ресторанах, на банкетах, в туристичних подорожах… А скільки ще збереглося в неї готівкою на ощадкнижках, скільки переховали подруги, у самої Томи два роки в туалетному столику лежала пачка папірців по сто карбованців — усього п’ять тисяч…
Проте навіть Тамарі Софія не розповіла про свою домовленість з Рачковим. Мабуть, Тома догадувалась — та й не лише вона, — що справа нечиста, тим паче, що колишній Софіїн чоловік аж до самісінького арешту днював і ночував на її квартирі, та догадки догадками, їх до справи не підшиєш…
Софія тепер не дуже часто згадувала Рачкова. Чого думати про нього? Спокутує вину у колонії посиленого режиму, те, що дозволено, вона йому регулярно надсилає, що вдієш; Рачкову зрештою пофортунило, могли б засудити
І не знає бідак там, на півночі, серед дикої і ще незайманої природи, яку вони безцеремонно знищують, що кохана жінка, котра клялася йому у вічній вірності, дивиться такими ж чесними й дивовижними очима на нового чоловіка й дозволяє йому пестити своє ще розкішне тіло.
Вмостившись на канапі навпроти Тамари, Софія повідомила:
— Я вийшла заміж.
— Заміж? Ти?.. — Аж роззявила від несподіванки рота Тома. — А як же?.. — Певно, вона хотіла поцікавитися, що станеться з Рачковим, та вчасно затнулася. — І за кого ж?
— А-а… — якомога недбаліше мовила Софія. — За академіка, до того ж, він ще директор якогось інституту.
Тома посміхнулася зневажливо: знала, що на Валерика директори інститутів дивляться як на бога — у Держплані саме він курирував науку та різні дослідні установи. Й мовила також не без підтексту:
— Директора… Якщо дуже знадобиться, зможемо влаштувати йому протекцію…
Софія посиніла від люті. Хотіла сказати, що саме вона думає про нікчемного Томиного Валерика, та пролунав дзвінок — сусідка принесла торт, полишивши його у кухні. Софія не запросила її до вітальні — знову-таки: кожен повинен знати своє місце, за торт вона платить стільки, що можна й ручку поцілувати, як водилося раніше у служниць.
Софія акуратно розрізала торт, поклала на кришталеву таріль, налила кави у чашечки тонкого фарфору й понесла до вітальні. Гнів у неї вщух, та й чи варто гніватися: ця Томка й справді гадає, що її Валерка пуп землі, насправді ж — тьху, мильна булька, дмухни — й лясне, сліду не лишиться. З Рачковим його й порівнювати шкода. Рачков і жив з розмахом, і брав з розмахом. Хоч і сидить, та встиг пошикувати, а Валерик завжди оглядається, йому і хочеться, і колеться, колись Софія через Тому звела його з Рачковим, йшлося про якісь поставки, що їх треба було погодити у Держплані. Рачков виклав йому п’ять тисяч — ні за що, аби той сказав схвальне слово чи наклав резолюцію. Це ж треба, п’ять тисяч за підпис, та Валерик трусився й вагався два дні, поки все ж узяв. Й потім кілька разів йому перепадало, Тома змогла пошити каракулеву шубу; під час процесу над Рачковим, кажуть, Валерій ходив зелений, та Рачков визнавав тільки доведені слідством факти, сам нікого не топив, либонь, не тому, що був м’якосердим — просто знав: чим більші масштаби справи, тим більшого розголосу вона набуде, відповідно й строк дадуть суворіший. А хто сам собі ворог?
Тома з апетитом умегелила шматок торта, з жалем зиркнула на таріль, і цей погляд не пройшов повз Софіїну увагу. Вона підклала подрузі ще шматок — зрештою, маючи такі стегна, можна плювати на все, і, наче погоджуючись з цим, Тамара не лишила на блюдечку ані крихти. Сказала не без підтексту:
— Але ж академіки всі старі, в окулярах і бородаті….
— Моєму лише сорок, — злукавила Софія.
— І вже директор?
— Директор — тьху. Директорів, сама знаєш, навалом. А академіків скільки на Україні?..
— Ну?
— Сорок сім, — відчайдушно збрехала Софія. — Уявляєш, сорок сім на п’ятдесят мільйонів…
Кругле Тамарине обличчя видовжилося й набрало яйцевидної форми.
— І він справді кохає тебе?
— Іван — просто чудо. Учора сам хотів відвезти мене з дачі до Києва, та я не дозволила.
— Дачі?..
— На березі Десни. Двоповерхова вілла. Наша держава нічого не шкодує для науки.
Тамарине обличчя потемнішало.
— Валерик казав: сидять на шиї народу.