Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
Тільки тепер учені помітили, в яку небезпеку вони потрапили. З води висувався величезний ящір. Човен з пасажирами сидів на його голові.
Потворі, видно, не сподобалась незвична шапка. Велетень стріпнувся і одним махом скинув з себе неприємний тягар.
— До берега! Аленко, тримайся мене!! — вигукнув Северсон, тільки-но троє потерпілих виринули на поверхню.
Гнані інстинктом самозбереження, вони через кілька секунд були біля Навратіла. Він допоміг їм вибратись на твердий грунт.
Часу на тривалі роздуми не лишалося. В такі хвилини єдине правильне рішення — втеча. На щастя,
Мадараш озирнувся.
— Зачекайте, зачекайте! — сказав він, одсапуючи. — Потвора видається миролюбною. Слід було б трохи подивитись на неї.
Величезна тварина з плескуватою головою була, очевидно, потривожена мандрівниками так само, як і вони нею. Вона витягувала шию і вилуплювала червонуваті очі, щоб краще розглядіти небачених гостей, але за хвилину втратила інтерес до людей, які стояли нерухомо. Потім зацікавилась човном. Нахилилась до нього, розкрила хвилясто викроєну пащеку і спробувала схопити його зубами. Рот був замалий для того великого шматка: човен вислизнув і поплив за течією. Потвору це вразило. Вона підвела голову і скоса стежила за рухомим предметом; потім, набравшись хоробрості, посунула за ним.
— Рухається дуже швидко! — занепокоєно зауважив Навратіл.
— Будемо сподіватись, що тільки в воді, — прошепотіла Свозилова.
— Не втрачаймо виграного часу, — сказав Мадараш. — Адже ми зовсім беззбройні: рушниці лежать десь на дні річки.
Северсон стурбовано роздивився круг себе.
— Треба якнайшвидше досягти безпечного місця. Погляньте — ідеальні оборонні позиції! — показав він на схил, усіяний величезними брилами каміння. — За мною!
Як тільки потвора помітила, що люди тікають, вона залишила човен і кількома моторними рухами досягла берега.
— Це не плазун! Дивіться, воно має ноги! — вигукнув Северсон.
Справді, насилу витягаючи з води своє важке тіло, чудовисько гупало по мокрому піску чотирма товстими кінцівками; за мить над гладінню води з’явилась наступна пара ніг, а потім — ще одна…
— Жах! Має ніг більше, аніж усі ми вкупі! — прошепотіла Алена. — А за нами — голий схил…
— Угору! Швидше! — Северсон, тягнучи за собою Алену, почав видиратися на високий уламок скелі. Слідом за ним видерлися й Навратіл з Мадарашем. Майданчик на вершині скелі був такий крихітний, що довелось притиснутись одному до одного.
— Якщо судити з лебединої шиї, це мав би бути плезіозавр, який харчується рибою… — міркував Мадараш. — А втім, кінцівки в нього — як у нашої сороконіжки, а загалом нагадує травоїдного бронтозавра.
Ящір витягнув на берег уже все тіло. У воді лишався тільки кінець лускатого хвоста.
— Не рухайтесь! — прошепотів Навратіл. — Він, мабуть, звертає увагу лише на рухомі речі.
Здавалось, припущення академіка підтверджується. Якийсь час потвора допитливо озиралась, ніби шукала свою жертву, потім простягнула ноги і всією вагою лягла жовтим черевом на пісок. Вона спокійно грілась під променями двох сонць і тільки час од часу махала важким хвостом,
Збігали секунди, хвилини…
— Ця гра в схованку мене дратує! — сказав пошепки Северсон. — Не будемо ж ми стояти тут до вечора!
— Спокій і розсудливість! — озвався Навратіл. — Незабаром усе це скінчиться.
— Не будемо гаяти часу, друзі! — підвелась з крісла Молодінова. — Цаген і Балдік лишаться на “Промені”, а ми всі полетимо на Кварту. Мене не стільки турбує оте загадкове перенесення “Стріли”, скільки мовчанка групи Навратіла… Чи не могли б ви встановити, де міститься ріка Надія, яку вони досліджують? — звернулась вона до Мак-Гарді.
Стрункий високий мужчина витяг з кишені карту і розстелив її на столі.
— Приблизно в цьому районі, — показав він на широку протоку між континентами. — Карта ще не точна, спостереження ускладнюють хмари та туман. Але протоку знайдемо легко, бо вона розділяє два найбільші суходоли. Той, де зараз перебуває наша експедиція, ми назвали Новою Європою.
— Гаразд. А як справи у Фратєва?
— Хвилину тому він повідомив, що атомні реактори вже в “Ластівці”. Там же і непошкоджені деталі електростанції. Лишається перенести до літака лабораторію, припаси і можна стартувати.
Не минуло й години, як “Ластівка” була готова до старту. А ще через годину, облетівши навколо планети, щоб знизити швидкість тертям об атмосферу, вона опустилась у безіменній протоці, про яку згадував Мак-Гарді.
Повз круглі вікна ракетоплана промчало віяло водяних бризок. Через мить “Ластівка”, сповільнюючи рух, уже спокійно пливла морем. Оранжеве сонце саме заходило. Хилилося до обрію також і жовте.
— Нам пощастило! — вигукнув Фратєв, оглянувши узбережжя в бінокль. — Ми в гирлі ріки. Сподіваюсь, що це й є наша Надія.
Але коли “Ластівка” наблизилась до берега, Чан-су розчаровано похитав головою:
— Бачите буруни? Ця ріка впадає в море, а не витікає з нього. Отже, це не Надія.
Вроцлавський, що виконував обов’язки головного пілота, дужче натиснув на педаль, Літак помчав уперед ще швидше, ледь торкаючись поплавками води.
Вже й друге сонце сховалось за щільною запоною туману, яка висіла низько над обрієм. День згасав у райдужному сяйві вечірньої заграви.
Вигляд узбережжя мінявся на очах. Стрімкоспадні скелі, піщані рівнини, порослі джунглями плоскогір’я. Перетворений на своєрідний кратер, літак саме минав велику затоку, коли Мак-Гарді раптом подав знак:
— Зупиніться, Вроцлавський! Тут, мабуть, і починається ріка Надія… — Він увімкнув радіостанцію і сів перед мікрофоном. — Грубер, Краус! Ми біля затоки, з якої витікає ріка в центральну частину континенту… Чуєте нас?
— Чуємо! — пролунало з динаміка. — Праворуч — дикі хвилясті скелі?
— Точно. А лівий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.
— Вірно. Приблизно за вісімсот метрів звідти знайдете широченну піщану мілину з пеньками дерев. Там лежала наша “Стріла”. Пошукайте гарненько, — певно ж, лишились сліди, які приведуть до нас.