Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.
— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.
— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратєв.
Широке листя зашелестіло, і серед нього з’явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:
— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!
— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись
— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратєва. — Справді, воно клеїться, як липучка!
Алена засміялась:
— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.
— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.
— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.
— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратєв, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.
З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.
Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.
В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з’єднані великими перетинчастими крилами.
— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.
— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.
— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку.
Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.
— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратєв, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.
Не чекаючи відповіді, він швидко попрямував до гирла потоку. Інші — за ним.
Скоро перед ними виросла несподівана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.
— Я піду на розвідку, — знову запропонував Фратєв. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землі непоганим альпіністом.
Озброївшись тросом і киркою, він почав повільно підніматись по нерівній кам’яній стіні і незабаром зник з очей. Збігали хвилини, минула година.
— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодінова. — Северсон і Вроцлавський, прошу, підіть пошукайте його.
Чоловіки обережно піднімались угору. Метрів через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам’яної стіни. Вроцлавський пішов ним ліворуч, Северсон — праворуч. Не встиг він зробити і кілька кроків, як побачив темний отвір у скелі… Печера… Северсон витяг з кишені пістолет, увімкнув електричний ліхтар і зайшов туди.
— Гуіі… —
Северсон відсахнувся, але одразу опанував собою і обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивні блискучі предмети. Северсон зайшов і взяв один з них в руки. То був прозорий камінь, схожий на янтар.
В одному з кутків тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвітив. Оце так несподіванка!
— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!
Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибіг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справді, куди ж міг подітись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомін чується за поворотом скелі?
А, ще одна печера! Всередині хтось розмовляє!
Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвір.
— Дивіться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратєв, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — і вертоліт знову літатиме!
Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, ніби цю знахідку зробив він сам.
Розділ XI
ТРИ РАЙДУГИ
Рівень Надії потроху знижувався, але течія все ще прямувала до моря. Навратіл, Цаген та Шайнер стояли на березі і нетерпляче поглядали в той бік, де ріка ховалась за скелястим стрімчаком.
— Пливуть! — вигукнув Шайнер.
З-за повороту з’явився човен, керований Фратєвим, потім показалася і решта човнів. Навантажені вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надії мчала небезпечна течія з швидкими чорториями.
— Ну, з прибуттям вас! — привітав стомлених мандрівників Навратіл.
— Як плавалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.
— Що казали квартяни, коли ви отаборились біля їхнього селища? — сміявся Шайнер.
Тим часом експедиція причалила. Вчені витягли човни на берег.
Фратєв випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.
— Скрізь добре, а вдома — найкраще! — сказав він з глибокою переконаністю. — Нам, звісно, було не до жартів…
— Все розкажете, але спершу йдіть відпочиньте. Вантаж ми перенесемо самі, — сказав Навратіл.
— Е, ні! — запротестував Фратєв. — Дівчатам допоможіть, а свій вантаж я віднесу сам.
— Облиште його, він хоче зробити вам сюрприз! — прошепотіла Алена до Навратіла з посмішкою.
За час відсутності експедиції “вітальня” докорінно змінилась. Охоронці дому, повикидавши незграбні, нашвидкуруч зроблені стільці, порозставляли навколо низеньких столів зручні крісла, взяті з літака, а на стіни повісили кілька шафок.
— Розкішно! — радів Фратєв. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерів! — на чому ж ми сидітимемо, коли полетимо “Стрілою” на прогулянку?