Сивий Капітан
Шрифт:
І знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж він почує зараз?..
Нарешті Клаудо заговорив — повільно, мов підбираючи слова.
— Я вислухав тебе, Олесю. І знову можу сказати тобі поки що тільки одне: не запитуй мене про такі речі! Мені важко і без твоїх запитань…
Серце Олеся підстрибнуло. Він зраділо сказав:
— Тоді виходить…
— Нічого не виходить, — рішуче перебив його Валенто. — Я звик вважати, що Капітан краще за всіх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навіщо про таке питати? Як і кожен з нас, я багато чим
В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Та хіба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати і не висловити до кінця те, що було для нього самого і для Валенто також — у цьому юнак був певен! — найболючішим?
— Гаразд, я розумію тебе, Валенто, — мовив він, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. — Але вислухай востаннє те, що найважливіше зараз. І тоді я піду, навіть не вимагаючи від тебе відповіді.
Валенто не відізвався, наче даючи тим Олесеві мовчазний дозвіл говорити.
— Зрозумій, Валенто: те, що робить останнім часом Капітан, називається злочином! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували під загрозою помсти. А мститися він уміє! Значить, він і сам відчуває, що це єдиний спосіб примусити слухатися себе. Засіб залякування! А хіба ж не так самісінько робить генерал Фернандес та його поплічники? В чому ж полягає різниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплічників, на жандармів і поліцейських, на фалангістів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати, знищувати всіх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду «Люцифера». Ви допомагаєте йому, новому диктаторові! І кров тих, кого він убиває, і на твоїх руках, Валенто!
Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очі його палали гнівом. Здавалося, він ледве стримується.
— Досить! — гнівно крикнув він. — Замовкни! Ти не смієш так говорити зі мною. Іди, я не хочу більше слухати тебе. Іди!
Він тремтів од гніву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не відвів очей. Юнак був рішуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.
І він переміг: Валенто Клаудо першим відвів погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!
Тоді можна йти.
Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнівно, не гостро, коли він сказав:
— Іди ж, Олесю. Я не можу більше говорити з тобою зараз. Мені надто важко… Можливо… можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю… але не тепер. Ти сміливий, добрий хлопець, і я не шкодую, що люблю тебе. Іди, залиш мене…
Олесь вийшов у коридор. Думки його розбігалися. Так, Валенто знов не сказав йому нічого певного. Навіть весь час спиняв його, уникав прямої відповіді. А з другого боку, що він міг сказати?
Що саме означало те "тоді", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумніву: тепер вони з Мартою були на "Люцифері" не самотні!..
2. НІЧНА ЗУСТРІЧ
Два дні минули без будь-яких пригод. Після сутички з броньованими автомобілями Сивий Капітан провів «Люцифер» до підземної бази для того, щоб полагодити пошкодження від осколків снарядів, виявлені в корпусі машини. Хоч вони були й незначні, але Капітан вважав, що в такій напруженій обстановці, коли щохвилини слід було чекати нових і нових підступних дій поліції, «Люцифер» мусить бути в бездоганному стані.
І тільки ввечері третього дня «Люцифер», виринувши з моря, опинився поблизу дикого скелястого берега, безлюдного і пустельного. Але й тут були свої мало кому відомі проходи серед скель, користуючись якими Валенто Клаудо, що, мабуть, добре знав цю місцевість і тому чергував біля штурвала, без ніяких труднощів вивів машину на суходіл.
Олесь з цікавістю стежив, як Валенто вибирав для громіздкого «Люцифера» шлях серед величезних брил дикого каміння, що височіли праворуч і ліворуч, а час від часу, здавалося, й зовсім сходилися попереду. Нарешті він не витримав.
— Ну звідки ти можеш знати, чи є далі якийсь прохід? — спитав він свого друга. — Адже якщо скелі не пустять далі машину, що тоді робити? Серед цього каміння й розвернутися не можна, щоб поїхати назад…
Валенто ледве помітно усміхнувся.
— Тому Капітан і доручив мені керування, бо знає, що я тут не заплутаюсь, — відповів він, не повертаючи голови. — Коли б ти народився в цьому краї, Олесю, та провів тут своє дитинство, і ти б не заплутався.
— Ти народився тут? — недовірливо перепитав Олесь. — Але ж я не бачу ніде жодної хати, жодної ознаки людського житла.
— Тепер немає, — спокійно ствердив Валенто. — Бо ті, хто жив тут раніше, були рибалками. А років з п’ятнадцять тому, після землетрусу, злякана риба пішла кудись в інші місця. Рибалкам не стало чого робити, і вони також подалися звідси. Тепер тут тільки де-не-де можна зустріти невеличкі ферми, та й то значно далі від берега, там, де зникають скелі й починаються гаї. Тому тут, як бачиш, і поліції немає, не було кому приготувати нам хитромудрі пастки й міни.
— А звідки, ти й це знаєш?
— Бо на "Люцифері" включено електричні міношукачі, хлопче. Як же інакше? Ти ж не хочеш злетіти в повітря від вибуху? Ну, і я також. А наші міношукачі влаштовані так, що вони запалюють і висаджують будь-яку міну на відстані близько півкілометра перед машиною. Вибухів немає — значить, і мін немає. Зовсім просто, як бачиш. Електрика — дуже слухняна, ретельна сила. Коли їй щось доручиш, вона виконає безвідмовно.
Електрика!.. Як широко і всебічно використав її Ернан Раміро, створюючи свій «Люцифер»! Хоч Олесь і знав уже багато про надзвичайні властивості цієї дивовижної машини — із розповідей самого Капітана, і з власних спостережень, — але не переставав дивуватися. А головне — електрика, яка тут лежала в основі всього, яка слухняно працювала в незліченних складних приладах і апаратах — від найменших і наймирніших аж до страшної зброї Ернана Раміро, електричних мін, що несли з собою знищення всього довкола…