Сивий Капітан
Шрифт:
Начальник державної поліції тримався дещо урочисто. На це давали йому право не тільки попередня розмова з генералом Альдумеро да Хураніто, але й важливість особливих завдань, покладених на нього під час тієї розмови. Він багатозначно сказав Мігелеві Хуанесу, під’їжджаючи до Кодуранци:
— Ми з вами, Хуанес, без зайвої скромності кажучи, знаємо нашу справу. Але міністр! О, це справді надзвичайна людина! Таке знання психології людини, така сміливість!.. І ми з вами мусимо вважати за велику честь те, що саме нам доручено виконати його задум! Ну, показуйте. І кажіть при тому одразу, як ви самі уявляєте собі те, що має тут відбутися.
Вони їхали вже вулицями містечка.
— Щойно «Люцифер» з’явився б тут, — негайно ж з усього цього були б зроблені високі непрохідні барикади впоперек вулиці. А водночас за телефонним сигналом такі ж самі барикади були б споруджені і на всіх інших вулицях, якими в тому чи іншому напрямі можна виїхати з містечка, — доповів Мігель Хуанес.
— Хо-хо, — реготнув задоволено Карло Кабанерос, — він тільки в’їде до пастки, а тут — раз! — і захлопнулося! І виходу немає, хо-хо! Так, так…
— Тільки б він з’явився, пане начальник, — зауважив Мігель Хуанес.
— А у вас лишаються щодо цього сумніви, дорогий мій? — насмішкувато відгукнувся Кабанерос. — Е, киньте це! Можна голову дати на відсіч, що Сивий Капітан з’явиться, спробує звільнити свого спільника! Але тут-таки він і застряне, ручуся вам, хо-хо!
Хуанес покірно схилив голову: це було б прекрасно, нема чого й казати. Але стільки вже несподіваних ускладнень виникло досі з «Люцифером», що особливо уповноважений не став би ручатися ні за що.
— Гармати? — спитав його Кабанерос, указуючи на темні тіні в воротах будинку.
— Так, пане начальник. Їх привезли сюди позавчора. І спеціальна обслуга при них.
— Так, так! Ці гармати вже не відмовляться стріляти по «Люциферу», хо-хо! Ви не оглядали їхні затвори, Хуанес?
— Ні, пане начальник, не мав часу. Та це й не входило, за інструкцією, до моїх обов’язків.
— Шкода, шкода! Бо, за наказом генерала, ті затвори терміново виготовлено з якогось особливого сплаву, який не піддається намагнічуванню. Отож Сивий Капітан може скільки йому завгодно впливати на них своєю електрикою, — вони все одно стрілятимуть! Та й снаряди для цих гармат так само вже не стальні, боже борони! їх зроблено з пластмаси, чи що, добре не знаю, але вони також не магнітні! — і їх «Люцифер» не відкине від себе, хо-хо! Хай тільки з’явиться, а ми вже йому тут покажемо, які підготовлено для нього подаруночки!..
Начальник поліції їхав далі і всюди пересвідчувався, що маленька Кодуранца справді встигла перетворитися на озброєний табір, на фортецю, з тією тільки різницею, що фортеця звичайно готується з метою не впустити нікого всередину, а підготовка в Кодуранці була розрахована, навпаки, на те, щоб не випустити звідси противника.
Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не лишалося жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували з учорашнього вечора озброєні люди, де б не причаїлися і не стояли напоготові гармати, де б не можна було першої-ліпшої хвилини спорудити неприступні барикади, які робили неможливим рух проїжджою частиною вулиці.
Автомобіль Карло Кабанероса спинився нарешті біля важких, окованих залізом воріт в’язниці. Ці ворота самі могли б витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для службовців та охоронників. Біля тих дверей стояло двоє озброєних вартових з автоматами.
— Ви
Залізні двері з готовністю відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товстий зовнішній мур. Тут на них чекав незмінний помічник Мігеля Хуанеса Хосе Френко. Його червоне пикате обличчя аж сяяло від старанності і службового запалу, рука наче прилипла до козирка кашкета.
— Маю честь вітати пана начальника! — відрапортував він.
— А, і ви тут, — недбало кинув Кабанерос. Мігель Хуанес, схиливши шанобливо голову, доповів йому:
— На час своєї відсутності я доручив Хосе Френко догляд за виконанням інструкцій. Певен, що додаткова перевірка не завадить, пане начальник.
— Гаразд, гаразд, показуйте, що тут і як, — благодушно відповів Кабанерос.
Хуанес зробив знак рукою. Хосе Френко пропустив їх уперед і пішов слідом.
— Як гранатний загін? — спитав Кабанерос.
— Розташований групами по призначених місцях, — чітко відповів Мігель Хуанес. — Перевірено? — коротко запитав він у Френко.
— Так точно, пане Хуанес, — відрапортував той. І вже тихо, хитро посміхаючись, додав: — І собі я також узяв на всяк випадок дві оці іграшки. — Він указав на дві ручні гранати дивної неправильної кулястої форми, що висіли в нього на поясі. Вони були непоказні, сірі, незграбні.
Це була така сама технічна новинка, як і протимагнітні затвори на гарматах. За наказом запобігливого генерала Альдумеро да Хураніто, конструктори військового заводу терміново виготовили пробну серію ручних гранат з оболонками без металу. Їх оболонки були зроблені з дуже твердої пластмаси. Слід було сподіватися, що електрична завіса «Люцифера» нездатна буде відкинути від себе ці немагнітні гранати.
Відвідувачі йшли тепер уже коридором самої в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, тільки гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від мурів, містилися камери для ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи з поруччям, переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати кам’яну стіну своєї камери, на що потрібні були б роки роботи, все одно він опинився б не за стіною в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів і залізних проходів, де постійно чергували жандарми. Ні, втекти з Сан-Сальвадора було неможливо, це було відомо кожному. Тому історія в’язниці за весь час її існування не знала подібних випадків.
— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Мігель Хуанес. — Вона тут, поблизу.
Карло Кабанерос мовчки кивнув головою. Хосе Френко подав знак охороннику, що стояв неподалік. Той звичними безшумними кроками підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом "№ 306", і відсунув невеличку, також залізну, заслінку. Відкрилося маленьке вічко. Начальник поліції з цікавістю зазирнув у нього.
В довгастій без вікон камері, що освітлювалася яскравою електричною лампочкою під стелею, біля пригвинченого до підлоги столу на пригвинченому табуреті сидів нерухомо кремезний чоловік в арештантському одязі. Підперши голову руками, він дивився прямо перед собою, в кам’яну стіну, глибоко замислившись. Мабуть, вічко відкривалося дуже тихо, бо ув’язнений не почув нічого і навіть не повернув голови. То був Педро Дорілья.