Скіфська чаша
Шрифт:
— “Жук”… “Жук”, яким замкнули електромережу. Треба знайти.
Хаблак заперечив:
— Навряд чи. Заховав до кишені, а потім десь викинув.
— Угу, — ствердив полковник. — І так могло статися. Але злочинець, як правило, намагається одразу позбавитися всього, що може кинути, на нього підозру. Попросіть співробітників видавництва, пошукають у кімнатах. І біля будинку.
— Зробимо, — погодився Хаблак. — Там попід вікнами газони й квітники, доведеться облазити.
— Неодмінно, — підвів угору вказівного
У кабінеті директора “Кристалу”, крім господаря, сиділи ще двоє чоловіків. Одного з них Хаблак уже знав, художник Петро Данько. Поруч нього на дивані примостився середніх років чоловік з глибоко посадженими пронизливими очима, вилицюватий, трохи схожий на монгола, але не смуглявий, білий, буцім альбінос. Мав не тільки білу чуприну, але й зовсім білі брови, які контрастували з темними гострими й розумними очима.
— Василь Ярославович Петренко, — представив його директор. — Секретар нашої парторганізації. Вчора був відсутній.
Він міг би й не пояснювати цього, Хаблак і сам знав, що Петренко вчора не прийшов на зустріч з Хоролевським, та директор визнав за можливе пояснити:
— Син у Василя Ярославовича в дитсадку, й мусив забирати.
— Ви кажете це так, — посміхнувся Петренко, — ніби виправдовуєте мене. Але ж трапилося таке, що кидає на нас тінь, і ми не можемо заспокоїтися, поки не знайдеться ця клята чаша. Втім, я, мабуть, неправий, чаша не винна, і, прошу вас, капітане, чим ми можемо допомогти? Я особисто із товаришем Даньком — він у нас заступник голови місцевкому, голова у відпустці, — а так, бачите, “трикутник” до ваших послуг. І не тільки “трикутник”, весь колектив.
Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря — той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі:
— Так, Миколо Семеновичу, весь колектив, я кажу це зовсім свідомо, бо один якийсь негідник не може заплямувати колектив. Як кажуть, родина не без виродка, та весь колектив я нікому не дозволю гудити! — Він гостро зиркнув на Хаблака, наче той уже почав гудити видавничих працівників, і капітан, трохи образившись, заперечив:
— Ніхто не збирається кидати тінь на колектив, більше того, сподіваємось на вашу допомогу. Бо без неї, як без рук. І просимо от що… — Розповів, що треба спробувати знайти “жука”, яким учора було замкнуто електромережу.
— Зробимо, — пообіцяв Петренко, — зараз попрошу працівників, а ми з Даньком пошукаємо на клумбах.
Він підвівся різко, взагалі робив усе енергійно, певно, для нього не існувало дрібниць, звик ставитися до всього серйозно, і це сподобалося Хаблакові.
Капітан доручив Зозулі обійти сусідні будинки і опитати їх мешканців, а сам приєднався до Петренка з Даньком. Спочатку вони
У дворі між клумбами грали діти, вони з подивом дивилися, як троє дядьків вишукують щось на газонах і клумбах. Одна дівчинка з бантами в задерикуватих кісках осудливо глянула на Хаблака й мовила докірливо:
— По клумбах ходити заборонено!
Капітан запобігливо зиркнув у суворі голубі оченята.
— Звичайно, заборонено, — охоче погодився, — однак ми не ходимо, а шукаємо.
— Що? — запитала негайно, і Хаблак не наважився не відповісти.
— “Жука”, — одказав чесно.
Дівчина недовірливо похитала головою.
— Так я й повірила…
— Чому ж?
— Тут жуків знаєте скільки! Он… — тицьнула пальцем у якусь кузьку, що повзла асфальтом у неї під ногами.
Хаблак розвів руки: що міг пояснити цій не по роках серйозній і допитливій істоті?
— Ми шукаємо іншого… — одповів не дуже переконливо.
— Покажете?
— Якщо знайдемо, обов’язково, — пообіцяв капітан зовсім щиро, і дівчинка, задоволена розмовою, побігла до подруг.
Хаблак задивився, як стрибає дитина і як хилитаються в неї кіски з рожевими бантиками, стояв і думав, що скоро і в них з Мариною буде дитина, можливо, така ж серйозна й допитлива — Марина хоче дівчинку, а якщо хоче Марина, то хоче й він, справді, що може бути краще за таку білявку з рожевими бантами?
Хаблак зітхнув і нахилився над квітами — ціла клумба червоної сальвії, вона цвіте аж до морозів, красива й невибаглива квітка, он поруч цинії вже прив’яли, а сальвія ще, здається, лише набирає сили.
— Ідіть-но сюди, капітане, — почув нараз і побачив, як махає йому руками з сусідньої клумби Данько. Присів серед прив’ялих циній, втупився у щось і махає руками. — Здається, знайшов!..
Хаблак двома пружними кроками перетнув асфальтовану доріжку, підійшов до Данька. Розгорнув пожовклі квіти й побачив серед них штепсель. Звичайний штепсель з обгорілими контактами.
Данько потягнувся, щоб узяти, та капітан перехопив його руку. Хлопець зиркнув здивовано, але Хаблак не став нічого пояснювати, витягнув хусточку і взяв нею штепсель обережно, наче він міг розсипатися в руках.
— Відбитки пальців? — збагнув Данько й підморгнув Хаблакові по-змовницьки.
— Угу… — промимрив капітан. Понюхав штепсель — від нього пахло різко паленим, як учора з розетки, й горілий дріт, яким були з’єднані контакти, встиг підгоріти й почорніти.
Підійшов Петренко. Цікаво зиркнув на знахідку.