Сліди на тротуарі
Шрифт:
Оперативна група Дубчака недовго затримувалася в Черешеньках. Прихопивши з собою Левка та Михайла Івановича, група виїхала в Житомир.
… Вранці Олега Куща викликав до себе начальник відділення.
— Пробачте, що ми вас змушені були затримати. Тепер усе з'ясувалося. Той, кого ми шукали, затриманий. І ви, Фьодоров, вільні. Ще раз пробачаюся перед вами, юначе, гака у нас служба. Доводиться інколи даремно тривожити людей…
Олег нічим не виказав своєї радості. Навпаки, він ще раз повторив, що буде скаржитися.
Опинившись на
Олег на всякий випадок озирнувся, чи ніхто не вийшов слідом за ним. Ні, нікого. На вулиці багато людей, але ніхто не звертає на Олега ніякої уваги.
Ось і автобусна станція. Олег уже збирався підійти до таксі, та раптом відчув на собі чийсь погляд. Миттю озирнувся. Невже це йому здалося? Придивився до людей, які стояли поблизу. Ні, це просто він нервує після проведеної в міліції ночі.
Сказав собі, що треба викинути дурниці з голови, заспокоїтися. Але це було не так легко зробити. Олег підозріло позирав на людей. Нова думка примусила його ще раз добре обміркувати своє становище: а що як у Черешеньках на нього чекає міліція? Могли ж його випустити саме для того, щоб простежити, куди Олег Кущ так поспішав на таксі?
Відходив автобус на Київ. І це підштовхнуло Олега. Він майже на ходу вскочив в автобус. Якась жінка посунулася до вікна, звільняючи йому місце.
«Левко і без мене справиться, — вирішив Олег. — І якщо все в порядку, то ми ще сьогодні побачимося».
У Києві Олег поспішив на вокзал. Електричкою поїхав у Боярку. Щось підказувало йому, що треба побачитись із своїми спільниками, попередити їх про вчорашню пригоду. «Береженого, — згадав прислів'я, — і бог береже».
З Боярки повернувся в другій половині дня. Дома все як і раніш. Віра останній час була якоюсь мовчазною, вона ніби боялася розпитувати, де він був, де ночував. Олега це влаштовувало.
— А батько ще вчора виїхав у термінове відрядження, — сповістила Олегові мати і дивилася на нього так, ніби ще не все сказала.
— Надовго поїхав? — байдужим голосом запитав Олег.
— На цілий тиждень. Він просив сказати тобі… Він попередив, що боїться за тебе… І я боюся, — призналася мати. Вперше вона говорила з ним, не ховаючи свого хвилювання, своєї тривоги. — Я розумію, ти молодий, тобі хочеться погуляти. Все розумію… Але навіщо ж ночувати хтозна-де. Сусіди й так уже поглядають на нас з підозрою, про щось перешіптуються…
— Плювати мені на сусідів, — кинув свою улюблену фразу Олег. — Кому яке діло?
— І ще батько сказав… Якщо ти, Олег, потрапиш у біду, то він відцурається від тебе. Не пустить на поріг…
Олег ледве стримався, щоб не вилаяти матір. Настрій у нього був препоганий, а тут ще вона взяла на себе так багато. Бач, залякує його! І вона залякує! Ні, доведеться попрощатися з ними. Знайде собі інший притулок, де ніхто не зможе отак докоряти і залякувати.
Серед білого дня ліг спати. А як прокинувся, першим його запитанням було:
— Левко приходив? — і, почувши негативну відповідь, відразу зажурився.
Нашвидку одягнувся і вислизнув з квартири. Віра за звичкою підійшла до вікна, і враз завмерла. Вона побачила, як Олег великими стрибками перебігав вулицю, а за ним поспішали двоє у формі. Всі троє зникли за рогом…
Віра кинулася до матері.
— З Олегом біда! За ним погналися… Вони стежили за нашою квартирою. Це міліція.
Свекруха злякано перехрестилася.
— Батько ніби відчував нещастя. Дай мені Сергійка, а сама вийди. Може, люди скажуть, що там сталося…
Свекруха вже не була такою впевненою в невинності сина, як того разу, коли Олега вперше забрала міліція.
Олегова поведінка потроху розкрила і їй очі. Тепер, очевидно, сталося те, про що попереджала їх Віра, про що вона й сама останній час багато думала.
Віра, вискочивши на вулицю, зіткнулася з двірником сусіднього будинку.
На Вірине запитання, що тут сталося, двірник довірливо сповістив їй:
— Якогось злодюгу міліція підстерігала. Та біда, їм не пощастило. Втік.
— А звідки ви знаєте, що він утік? — допитувалася Віра і вся тремтіла.
— Сам бачив. Пішли ні з чим… Ну, та довго він не бігатиме. Впіймають.
Двірник не догадувався, якого болю завдає своїми словами.
Олег зник і вже три дні не з'являвся додому. Віра знала, що за їхньою квартирою стежать, вона часто зустрічала біля будинку працівників міліції. Та навіть свекрусі не казала про це. Навіщо? Те, що повинно статися, однаково станеться. Ніхто і ніщо не відверне загрози. Олег винен, і його заслужено покарають.
Згадала, яким нещирим був він з нею, як, прикриваючись ревнощами, намагався тримати її на ланцюгу, як залякував її. В тому місці на грудях, де колись він її вдарив ножем, і досі відчувала тупий біль. Згадувалася його байдужість до Сергійка. Він не любив дитини і її не любив… Хіба той, хто любить, міг би зробити таке, осоромити так свою сім'ю і себе?
Зовсім по-іншому, по-новому думала тепер Віра про спільне життя. Вона глибоко відчувала свою помилку, але звинувачувала не тільки себе, а й своїх і його батьків. Старші, досвідченіші, вони повинні були зробити все, щоб допомогти Олегові знайти чесну дорогу в житті…