Сліди на тротуарі
Шрифт:
Родина Олега готувалася до весілля. Свекор, повернувшись з відрядження, поздоровив Віру, сказав, що він з радістю чекатиме онука. Вірі було і совісно, і смішно. Як же так — зовсім недавно ходила в школу, бавилася ляльками, а це вже збирається стати матір'ю?
Двадцять третього вересня несподівано налетів холодний вітер, і за кілька годин дерева зробилися голими. Під ногами шелестіло жовтозелене, червоне, золоте листя. Віра в цей день побувала разом із свекрухою на базарі, бо треба було дещо закупити для майбутнього весілля. Ідучи додому, вона обмірковувала, кого із
Дома їх чекала погана звістка.
— А вашого Олега міліція забрала, — зустріла їх коло брами сусідка. — Нічого, — не сказали, куди забирають. Посадовили в машину — і поїхали.
«Ось вони, прокляті мотоцикли, — зрозуміла Віра. — Тепер судитимуть за спекуляцію».
Свекруха кинулася до сусідів, у яких був телефон. Сповістила про нещастя на завод чоловікові.
— Я знала, не дадуть вони йому спокою. Не сподобалося, бач, що його достроково випустили. От і шукають причини. Ну, що він там зробив?.. Поїдемо зараз до самого міністра. Нехай скажуть, чого їм від нас треба…
Віра стояла бліда, розгублена. В ці хвилини вона відчувала і себе винною. Ну, звичайно, треба було своєчасно розповісти Олеговим батькам, вони б його стримали, заборонили торгувати мотоциклами. А тепер пізно…
У райвідділі міліції їм сказали, що Олега затримали працівники карного розшуку.
— За що ж вони його? — запитала Олегова мати.
— Хіба вам не сказали? Олег на Хрещатику збив жінку «Москвичем». І втік. Добре, що номер його машини люди записали.
Віра не повірила. В першу мить вона навіть подумала, що їх навмисне обманюють.
— І що ж тій жінці сталося? — знову запитала свекруха.
— На ваше щастя, жива. Але відповідати доведеться. Сів за руль, так не лови гав.
Вони поїхали в карний розшук. І тут з'ясувалося, що їм у райвідділі сказали правду.
Олеговій матері важко було зрозуміти, чому раптом Віра трохи ніби заспокоїлась. А справа в тому, що подію з машиною Віра вважала звичайною випадковістю, тоді як спекуляція мотоциклами була справжнім злочином.
Через кілька днів відбувся суд. Олега засудили на два роки. Віра сприйняла це як неминучість. Олег був винний, він рано чи пізно мав відповісти за свої вчинки. І ось справдилися слова — від долі не втечеш. Що ж, він відбуде кару і потім почне зовсім нове життя.
Віра не знала, звичайно, що в цю останню мить, коли Олег сидів на лаві підсудних, працівники карного розшуку теж замислювалися над долею Олега. Хоч переконливих доказів про його зв'язки з викрадачами мотоциклів ще не було, але якісь ледь помітні ниточки тяглися до Кущів.
Їм влаштували побачення в кабінеті начальника розшуку. Це зробили на її прохання. Віра чекала дитини, так і не взявши шлюбу з Олегом.
— Я винен перед тобою, Віро. І перед нашою майбутньою дитиною, — говорив Олег. — Але ми повинні вірити одне одному. Ти мене чекатимеш,
Віра розплакалась. Їй було жаль Олега. Здавалося, він справді щиро кається. Вона дала слово.
Працівники карного розшуку із співчуттям поставилися до Віри і Олега. Хтось із них висловив думку, що слід було б допомогти молодим офіціально закріпити шлюб. І ось у карний розшук запросили працівника загсу. Віра одержала свідоцтво: віднині вона законна дружина Олега Куща і носитиме його прізвище.
Трапилося так, що Олегові припало відбувати покарання в Києві.
Віра часто навідувалась до чоловіка. Їм дозволили зустрічатися.
— Я більше не можу сидіти дома, — скаржилася Віра. — Мені соромно жити на утриманні твоїх батьків. А згодом, ти ж знаєш, з'явиться ще один їдець..
— Продай машину і живи… Я не хочу, щоб ти кудись ходила, зустрічалася з різними людьми… Не хочу.
І машина була продана. А все ж Вірі починало набридати таке життя. Не один раз плакала вона, ховаючись у сутінках своєї кімнати. Всі подруги, всі товариші по школі і технікуму мали якусь мету в житті, а у неї її не було. Ні, так не можна сидіти!
Швидко минули місяці вагітності, і незабаром на світ з'явився Сергійко.
Олега в Києві уже не було, його перевели кудись далеко. І перше, що Віра зробила, як тільки стало можливим залишати сина з бабунею, це знайшла собі роботу. Влаштувалася бібліотекаркою і одночасно подала заяву в десятий клас вечірньої школи.
Тепер ішов час куди швидше. День на роботі, увечері з сином.
З вересня почалося навчання, і справ у Віри стало ще більше.
Батько Олега, як завжди, уважно ставився до невістки, дбав про неї і про свого внука. Все частіше згадував він про Олега. І якось, одержавши відпустку, сказав Вірі:
— Поїду клопотати. Не може бути, щоб Олега не відпустили.
На вимогу батька, справу Олега переглянули. І ось від нього прийшла телеграма: «їду».
У той день, коли чекали Олега, Віра встала ще тільки розвиднілося. Прибирала, мила підлогу, готувалася, мов до свята. І все розмовляла з своїм сином про батька.
А Олега все не було. Тільки в другій половині дня сусідський хлопчина покликав її на вулицю, сказавши, що до неї хтось прийшов.
На розі вулиці стояв Олег. Він дивився на Віру очима, сповненими ненависті.
— Ти приїхав? Чому ж не йдеш додому?
Олег прогнав хлопця, який прийшов разом з Вірою.
— Маленьку розвідку зробив… Про те, як ти без мене жила, з людьми розмовляв…
— Ти про що?..
— Ну, ну, не викручуйся. Розкажи краще про кавалера з Подолу.
— Нема в мене ніяких кавалерів, Олег. Нікого нема. Ми з Сергійком чекали…
Він махнув рукою.
— Олега не одуриш… Я тебе наскрізь бачу…
І все пішло по-старому. Як і колись, Віра не зуміла відстояти свої права. Кинула роботу, школу. Він влаштувався кіномеханіком, скориставшись добутими у друзів документами. Цілий день дома, а ввечері — на роботу. Батьки купили Олегові нове пальто, костюм, модні туфлі. Олег відразу заявив, що почне збирати гроші на машину. Без машини йому і світ не милий…