Сліди СС
Шрифт:
— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…
Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини
А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!
Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?
Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?
Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться — і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша — це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря — вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…
— Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:
Тут, де світить алюміній, ти знайдеш мої сліди, тут, де крила велетенські, мов повалені хрести…Як вам подобається цей алюміній? Чи не вважаєте ви…
— Цитьте! — раптом закричав бібліотекар, піднісши до його носа кулаки.
І Хетель справді замовк. Давно вже хотів замовкнути, нескінченні слова мучили, його самого навіть нудило від них — він замовк, прислухаючись, як і бібліотекар до тиші. Вони обоє ясно почули глухі удари у підвалі.
— Ви чуєте? — запитав Ціммер. — Що це може бути?
Хетель знизав плечима і зробив останню спробу врятувати — ні, не старого шкарбана, зрештою, наплювати на цього бовдура і йолопа, він сам підклав під себе міну, але ж поліція буде вдвічі беручкіша, розслідуючи вбивство, — і він заперечив:
— Вам почулося, колего. І ще прошу вас звернути увагу на цей зовні непримітний трикутник. Унікальний готель…
— Ви можете
Ціммер прислухався.
— Там хтось є! — мовив упевнено, вказуючи пальцем на підлогу. — Але всі мої співробітники пішли, отже; там чужі і треба повідомити поліцію. У нас зберігаються старовинні рукописи і першодруки, котрим нема ціни, і, можливо…
— Ну, що ви, колего, одразу турбувати поліцію, — заперечив Хетель. — По-моєму, вам почулося.
— Ні, ви послухайте.
Удари лунали виразно, та все ж Хетель і далі грав комедію, удаючи, що нічого не чує. Бібліотекар потягнувся до телефону, але Хетель перехопив його руку.
— Треба впевнитися, що там хтось є, — мовив повчально. — В поліції тільки посміються з вас.
— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.
У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.
— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.
Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.
— Мусимо піти туди, колего, — підвівся Хетель, — там справді щось коїться.
— Але ж це можуть бути грабіжники… — боязко відступив Ціммер.
— Пусте! — якомога натуральніше засміявся Хетель. — Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.
Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:
— Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.
— Ну що ви, вам ще жити й жити… — Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.
Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.
— Ви бачили? — прошепотів Ціммер.
— Нічого я не бачив, — засміявся Хетель зло. — У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!
— Невже ви справді нічого не бачили?
У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.
— Дозвольте! — старий наліг на Хетеля плечем. — Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…
— Нікуди ти вже не подзвониш! — Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.