Слово після страти

Бойко Вадим Яковлевич

Саме в цей час поблизу проїжджав Рудольф Гесс. Його вразив цей незвичайної сили голос. Під’їхавши машиною до місця події, він сказав есесівцям: «Спалювати хлопчика з таким голосом нерозумно і негуманно. Цей голос можна ж використати». Катюга, який давав накази знищувати тисячі дітей, звелів нагодувати хлопчину, вимити, одягти і відправити в центральний табір. Так юний польський єврей Мойше став особистим лойфером Гесса. Відтоді — це було в червні 1943 року — усі в’язні центрального табору щодня чули дзвінкий голос хлопчини, який передавав команди і розпорядження лагерфюрера та його заступників. Хлопчик пережив Освенцім, був евакуйований у Маутхаузен.

Був в Освенцімі і «покровитель талантів» в особі головного старости табору Бруно. Цей професійний німецький злочинець прибув до Освенціму

з першою партією в’язнів, був першим нумерованим в’язнем табору і його першим старостою. Згодом його перевели у філіал центрального Освенціму — Явожно.

Бруно любив влаштовувати концерти художньої самодіяльності, в яких міг взяти участь будь-який гефтлінг, котрий мав гарний голос або умів танцювати. Кращих виконавців Бруно нагороджував буханцем хліба і мискою баланди. Любов до мистецтва не завадила цьому меценатові щоденно знищувати десятки в’язнів. Бруно мавпували дрібніші кати, на зразок нашого Пауля. В них дивним чином уживалися садистська жорстокість і меценатські примхи. Тим-то я ніскілечки не здивувався, коли штубовий приніс пайку хліба «від самого Пауля».

Жора тут же розділив хліб на кілька частин, одну взяв собі, а по одній дав мені, дяді Вані, старому, який уже помирав, і ще кільком в’язням. Тільки той, хто побував у німецьких концтаборах, хто помирав від голоду, зможе по-справжньому оцінити благородний вчинок Жори.

Я з вдячністю взяв шматок хліба і, кроплячи його сльозами, з’їв, подумавши, що недаремно віддав сьогодні миску баланди хворому єврею. Дав я, дали й мені. Моя бабуся, бувало, казала: голодного нагодуй, а спраглого напій, і тобі сторицею повернеться. Химерна була в мене бабуся. Пригадую, мені було років шість, а їй усі дев’яносто. Ми, діти, бувало, обсядемо її на печі, і вона розповідає нам усяку всячину. З її розповідей найбільше запам’яталося страшне пророцтво про те, що настане час, коли всю землю обплутають дротом, у небі літатимуть залізні птахи й дзьобатимуть людей. Люди вбиватимуть одне одного, і буде на землі великий голод і мор. Мила, наївна бабусю! Освенцімська дійсність у сто крат жахливіша за твої найстрашніші пророцтва...

Ми й не помітили, як нас трьох обсіли десятків зо три в’язнів. Зав’язалася некваплива розмова. Розповідав переважно дядя Ваня, всі інші слухали, вряди-годи докидаючи слівце чи фразу, що живили вогник розмови. Дядя Ваня обережно, спершу натяками, а потім дедалі відвертіше почав говорити про те, що в’язні повинні гуртуватися, триматися разом. Як видно, в армії він був комісаром чи політруком, бо невдовзі, забувши про обережність, заговорив палко, пристрасно, заговорив про те, що ми не повинні чекати, поки з нас висотають усю силу, а потім спалять у крематорії.

— Треба боротися! — підсумував він.

— Яка тут може бути боротьба? — із злом сказав довгов’язий в’язень із шрамом на підборідді.— Тут залишається одне: поганяй у крематорій.

Дядя Ваня, замість відповіді довгов’язому, звернувся до мене:

— Ану, розкажи їм, за що тебе катували, за що почепили мішень штрафника?

— Я сім разів тікав...

— Бач, дитина, вісімнадцяти років немає, а вже сім разів тікав. Інакше кажучи, боровся. А він же не був у Червоній Армії, присяги не приймав, міг би спокійно працювати в якогось бауера. Та він дав присягу самому собі...

З блока один за одним почали виходити проміненти. Розмова урвалася. Заспаних придурків вигнав надвір Плюгавий. За освенцімськими законами вилежуватися в’язням, хай і промінентам, не вільно. Це тільки Пауль, який був на особливо привілейованому становищі, міг дозволити собі спати скільки завгодно, крім, певна річ, годин аппеля.

Слідом за холуями вийшов заспаний Вацек. Він кілька разів смачно позіхнув і наказав шикуватися.

В Освенцімі була своя система шикування в’язнів: їх ставили в колону по десять чоловік у ряду спинами до свого блока і суворо по ранжиру, але з таким розрахунком, щоб попереду стояли найменші в’язні, а в останній десятці в глибину колони — найвищі. Це робилося для того, аби блокфюрерові під час аппеля було легше рахувати— тоді він бачив перед собою усіх в’язнів. А щоб шикування за ранжиром було бездоганне, нас щодня муштрували по кілька годин підряд. При цьому кожна така муштра супроводжувалася

метушнею, тиснявою і биттям. Од нас вимагали ідеального ранжиру, а цього не так просто можна було досягти, бо десятки людей мали однаковий чи майже однаковий зріст. Стане, наприклад, в’язень у другий ряд, а його б’ють палицею, переганяють у третій, а потім у четвертий. Теоретично все це просто: запам’ятай свій ряд, місце в ньому і по команді «антретен!» ставай на своє місце в строю. На ділі ж виходило зовсім інше. Річ у тому, що кожного дня у блоці помирало п'ятнадцять-двадцять чоловік, звісно, не за ранжиром. Замість них щодня прибувало поповнення. При такій плинності в’язнів постійного місця в строю, звісно, не могло бути. Найлегше було мені, бо в нашому блоці нижчого за мене не було нікого. Через те тільки я мав постійне місце в першій шерензі— останній ряд. Щойно лунала команда «антретен!», я стрімголов біг на лівий край майданчика і ставав перший в останньому ряду. Це дозволяло мені здебільшого уникати биття під час тренувань на шикування. Та з другого боку, ця ж обставина таїла в собі велику небезпеку для мене. Я зі своєю мішенню штрафника постійно мозолив очі начальству, і хтозна, що могло збрести йому в голову, особливо після того, як я побачив Ауфмейєрів золотий обруч із дорогоцінними каменями. Це страшенно непокоїло мене, тим більше, що під час останніх аппелів Ауфмейєр довше, ніж звичайно, затримував на мені свій погляд.

Цього разу тренування тривало безперервно чотири години. Дві години відпрацьовували команди «антретен» і «вектретен» [44] , а дві години — команди «мютцен ап» і «мютцен ауф» [45] . Од нас вимагали, щоб за командою «мютцен ап» вийшов «айнкляп», тобто одночасний удар шапками об праве стегно, а за командою «мютцен ауф» треба було блискавичним рухом безгучно надіти шапку й опустити руку Начальству байдуже, як сидітиме на твоїй голові та шапка. Важливо, щоб її одівали блискавично й одночасно.

44

Розійдися.

45

Шапки надіти.

Треба сказати, що після чотирьох годин наполегливих тренувань ми досягли певних успіхів — до автоматизму відпрацювали свої рухи й виконували команди організовано і чітко, без помітних затримок. То дарма, що кількох мамул довелося заохочувати палицями, а декого навіть заштабелювати в туалетній. Усяка наука вимагає зусиль і навіть жертв...

Одразу ж після закінчення тренувань нас знову вишикували. Цього разу на вечірній аппель. Ось прийшов Ауфмейєр. Він був як нова копійка. Усе на ньому виблискувало, починаючи з лакованих туфель і кінчаючи гудзиками, ремінцями, пряжками. На ідеально випрасовуваному парадному костюмі красувався залізний хрест. Доповідав Ауфмейєрові староста Пауль. Він запух від п’янки та сну і не говорив, а сичав.

Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.

Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.

— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом,— запропонував Жора.

— А це вже ні до чого,— строго відказав дядя Ваня.— Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз,— сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори,— підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю...

Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.

— А вчора,— треба ж такому статися,— я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.

Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.

Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м’який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.