Слово після страти
Шрифт:
Річ у тому, що кожна арбайтскоманда мала виходити на роботу в тому кількісному складі, який заздалегідь був визначений адміністрацією табору. Кількість працюючих в арбайтскомандах була постійна. Якщо хтось із в’язнів падав од виснаження ще до того, як команда виходила за браму, її повертали назад, поповнювали і знову вели. Того, хто впав, добивали, а труп відносили в тотенблок. Та це призводило до затримок, за які рапортфюрер суворо питав із капо. Ось чому капо старалися, щоб до виходу за браму ніхто з в’язнів «не підвів». Головне, щоб пройшов браму, а там можеш собі падати, скільки хочеш. Тебе доб’ють, труп понесуть на місце роботи, а ввечері принесуть у табір. Конвою байдуже, за кого звітувати: за живих чи мертвих, йому —
За годину ми були на місці роботи. Я стояв у тій самій канаві, наповненій болотною тванню. Працював з останніх сил, а їх ставало дедалі менше. Мене били, та я не відчував болю, не стогнав, не плакав. Наче був під наркозом. І досі не можу збагнути, як я витримав стільки побоїв! Мовчки кусав губи і ковтав пекучі сльози. Поза всяким сумнівом, я не дотягнув би до вечора і за всіма законами Освенціму мав загинути. Та сталося інакше. Всупереч усьому я дожив до обіду. В обід випив чверть літра баланди й, остаточно розбитий, ліг на землю. Незчувся, як задрімав. Наснилися дитячі роки, рідне село Селезнівка, де я народився.
...Мені п’ять років. Зимовий ранок. Бабусина хата переснована напівтемрявою. У печі гоготить полум’я, стогне і завиває в комині. Здається, от-от спалахнуть і розтопляться на шибках крижані мережки. По долівці дибає червонясте телятко. Воно тільки вночі знайшлося, і його принесли на рядні в хату. Дрібно тремтить, біднятко,— у хаті ще холодно. Я зачаровано дивлюся то на нього, то на бабусю. Біля її очей і рота численними зморшками промениться ласкава усмішка.
— Я влітку пастиму його,— кажу бабусі.
— Авжеж, пастимеш, внучку,— відповідає вона і ніжно гладить мою голівку.
...Погожий вересневий ранок. Я гордо крокую вулицею села. За плечима в мене справжній ранець із книжками й зошитами, в руках великий букет квітів. Я йду до школи. А на душі і лячно, і радісно. Ось ми з мамою підходимо до вчительки. Я чомусь дуже соромлюся і весь паленію, коли вона звертається до мене.
У класі повно квітів — на вікнах, на столі учительки, на шафі, на партах. Клас схожий на барвисту клумбу квітів, з якої виглядають дитячі голівки. «Діти,— звертається до нас учителька,— я вас учитиму. Звати мене Валентина Петрівна...» Я підводжу очі. Тільки тепер помічаю, що волосся у вчительки світле, хвилясте. А голос ласкавий, співучий... От тільки ніяк не збагну чим, але вона схожа па мою матір, також учительку.
Чарівний сон сполохав вигук кало:
— Антретен! [42] Залунали ненависні удари об рейку, й одразу зникло чаклунство, зникли милі серцю картини дитинства.
Тут — Освенцім, ферніхтунгслагер...
Хочеться вовком вити...
Вирішив не вставати. Хай убивають на місці. Краще померти, ніж отак мучитись. Та, видно, мені не судилося померти й цього разу. Коли вже мала пролунати команда «приступити до роботи», на мотоциклі примчав есесівський офіцер і щось сказав начальникові нашого конвою. Не встиг офіцер від’їхати, як нас поквапливо вишикували, перерахували і повели до табору. Чого, звісно, ніхто не знав, та нас це й не цікавило. Раділи, що сьогодні так несподівано закінчилася ця страхітлива каторга. Адже кожен день, та що там день — година життя, відвойована у катів, розглядалися в’язнями як велика перемога.
42
Шикуйся!
На дорогу, що вела до табору, витягувалися освенцімські арбайтскоманди. Знесилені, охлялі в’язні човгали, майже не одриваючи ніг од землі, наче на лижах. Коли дивитися здалеку, то здається, пилюка повзе разом із колонами. Люди бредуть у ній, наче в тумані.
Ось
Ми підходимо до брами пекла. «Мютцен ап!» — лунає команда обер-капо Фріца. Одним рухом зриваємо з голів шапки. Значить, поблизу якесь велике начальство. І дійсно, ліворуч в оточенні свити стоїть сам господар табору — лагерфюрер Рудольф Гесс, розжирілий кабанюра в генеральському мундирі.
Лагерфюрера я бачу вперше, хоч чув про нього багато. Зовні він дуже схожий на коменданта Мисловіцького табору фон Боденшатца. Та, як то кажуть, далеко куцому до зайця. Проти Гесса «батечко» Боденшатц виглядав дитиною. Що то арійська порода! Важив Гесс щонайменше двісті кілограмів. Мені зроду не доводилося бачити таку почвару. Особливо вражало велетенське барилоподібне черево. Потворними ворочками висіло потрійне підборіддя. У вузеньких, глибоких щілинах неспокійно метушилися два пуголовки — маленькі очиці сталевого кольору. Його неправдоподібно кругла пика і товстелезна шия лисніли від жиру. На голові вогнем горіла яскраво-червона чуприна.
Мабуть, ніхто в світі не мав стільки прізвиськ, скільки мав їх Рудольф Гесс. Як тільки не називали його в’язні: свиноматкою, кабанюрою, бегемотом, пітоном, цистерною, бочкою, цепеліном, паровозом, лантухом із салом... А в’язні німці казали просто: гроссшвайне. Інші прізвиська характеризували його внутрішнє єство: обервішатель, генерал смерті, директор моргу, трупожер. Це був неперевершений катюга. Він ревно виконував обов’язки, покладені на нього самим рейхсфюрером Гіммлером, обов’язки обер-ката.
Широко розставивши свої слоноподібні ноги і грайливо ляскаючи по лискучій халяві гарапником, лагерфюрер стежив за рухом арбайтскоманд і їх шикуванням на аппельплаці. Біля нього із роззявленими чорними пащеками сиділи дві вівчарки завбільшки з бузівків. Гесс обводить гарапником півколо в повітрі, потім щось каже своїм офіцерам і сміється. Ті догідливо кивають йому головами й собі регочуть. Либонь, впивається катюга владою над тисячами покірних, фізично розчавлених рабів.
Лагерфюрера тішать звуки бравурної музики, яку за його наказом грає зараз табірний оркестр. Що ж, сатанинській винахідливості і витонченому садизмові Гесса міг би позаздрити сам Вельзевул. Весело апостолові смерті. Весело і його підручним, дрібнішим катам. Тут їх, як маку. В Освенцімі функціонери фашистської партії, наче дбайливі садівники, викохували садистів і вбивць.
Ліворуч від бруківки, що розтинала табір навпіл, довгатився майданчик. Там на тлі палаючого крематорію височать ряди шибениць. На фоні цієї незвичайної декорації стоїть кривавий гіммлерівський полигач Рудольф Гесс. Від задоволення він мружить очі й усміхається. Потім, наче капельмейстер величезного оркестру, рубає рукою повітря. Обриваються звуки маршу. За командою кілька тисяч в’язнів стають обличчям до лагерфюрера. Він бридливо морщиться, неквапливо запалює сигару, мружачись, випускає кільця синюватого диму. Зараз він нагадує вгодованого котяру, що, наївшись досхочу, лежить на теплому припічку і від задоволення мружить очі. Якусь мить Гесс мовчки обводить поглядом тисячі в’язнів, наче шукає серед них знайомих, а потім каже, звертаючись до нас: