Слово після страти
Шрифт:
— Прошу пробачення, що відірвав вас од роботи. До цього мене змусили обставини. Ви всі чудово розумієте: у світі, в якому ми живемо, право на боці сильного, на боці того, хто тримає в руках меча. Ви знаєте також, що сюди вас привезли не на курорт, а працювати...
— Дуже переконливо, що й казати,— коментує слова лагерфюрера один із в’язнів.
— Я людина військова і люблю порядок,—продовжує Гесс.
— Печерна ти людина,— не вгаває дотепник.
— Присягаюся богом, я не зупинюся ні перед чим, а наведу в таборі залізний порядок! — грізно вигукує генерал.
Коментатор замовкає.
— Сьогодні один негідник зробив спробу втекти. Я не раз попереджав, що з табору можна втекти тільки в гіммелькоманду. Зараз цього саботажника
Запала важка, гнітюча тиша. Чути було, як замиканні. браму, як перемовляються есесівці біля прохідної, як ходять вартові на ближніх вишках. Черговий офіцер па пропускній доповідає гауптштурмфюрерові, начальникові охорони арбайтскоманд, що кількість в’язнів, які повернулися до табору, зійшлася з цифрою у вахтовому журналі. Гауптштурмфюрер доповідає рапортфюреру, а той уже самому Гессу. Рапортфюрер і Гесс завжди нерозлучні, як злигані бугаї. За зовнішністю вони цілковиті антиподи. Гесс — невисокий, товстелезний, а рапортфюрер - худий, довготелесий офіцер з білим, старанно прилизаним волоссям і червонуватими кролячими очима. Ось він нагнувся до Гесса і, усміхаючись тонкими губами, щось каже. Той хитає головою і наказує привести «злочинців». Тим часом есесівці принесли і поставили на землю гри крупнокаліберні кулемети, націливши їх прямо на нас. Біля кулеметів поставили металеві коробки з кулеметними стрічками. Погрозливо клацнули затвори. Кулеметники лягли прямо на траву і приготувалися стріляти.
Невдовзі з вахти привели тридцять в’язнів. Руки в них заломлені за спину і скручені дротом. Їх вели коридором, що його утворили автоматники. З шибениць звисали мотузки із зашморгами. Під ними стояли табуретки.
Роковані на смерть були радянськими громадянами, політичними. Про це свідчили червоні вінкелі і буква «R» на куртках.
Вони були дуже бліді, але трималися спокійно, з гідністю. Та за зовнішнім спокоєм угадувалося величезне внутрішнє напруження. Його видавали погляди — самозречені, колючі. Наблизившись до шибениць, вони щось сказали один одному, наче обмінялися паролями, і рішуче поставали на табуретки.
Колони в’язнів завмерли. У зловісній тиші, здається, чути було несамовите калатання тисяч сердець. І раптом зірвалася буря:
— Помстіться за нас!
— Не забувайте нас!
— Смерть фашизму!
— Прощай, Батьківщино!
— Прокляття катам!
— Все одно прийде розплата, гади!
Здавалося, у цю передсмертну мить кожен із тих, кого незабаром мали повісити, поспішав сказати живим своє найзаповітніше слово.
Ковтаючи сльози, я даю собі слово до скону мстити фашистам.
За кільканадцять місяців поневірянь по фашистських тюрмах і концтаборах мені не раз доводилося бачити, як гітлерівці страчують людей. Я давно спостеріг, що вони роблять це поважно, неквапливо, ніби смакуючи процес страти. Та зараз есесівці захапалися, бо сталося непередбачене: приречені, очевидно, заздалегідь змовившись, раптом заспівали «Вставай, страна огромная..,» Мужні, карбовані ритми грізної мелодії приголомшили фашистів. Вони явно розгубилися. Де й поділася пиха й бундючність Рудольфа Гесса. Його перелякані очиці забігали по натовпу в’язнів, по шибеницях, під якими стояли на стільцях смертники. Нарешті Гесс знайшов вихід — він махнув рукою музикантам, і ті розгублено, невпопад заграли «Танго смерті». Мелодія сатанинського танго потроху вирівнювалася, набирала сили. Я ніколи ще не чув подібної музики. Вона краяла серце, виймала душу, гнітила розпачем, спустошувала. Ридали труби, трагічні такти відбивали барабани, ударники, баси, зойками болю й відчаю озивалися скрипки. Трагічна приреченість звучала у кожному такті цієї скорботної мелодії. Нестримним, могутнім потоком ллється музика. Вона ридає, надривно голосить. А тисячі в’язнів стояли насуплені, похмурі, як грозова ніч. Зціплені зуби.
Увечері за наказом лагерфюрера нас не пустили в бараки. Цілу піч ми простояли на ногах. Це була кара за зухвалу поведінку під час страти. Гесс помщався нам за хвилини страху й розгубленості, що їх він пережив, коли смертники заспівали «Вставай, страна огромная...».
Ми, підтримуючи один одного, стояли біля свого карантинного блока. Пауль попередив, що кожен, хто спробує сісти або лягти, хай заздалегідь прощається з життям. А Пауль ніколи не кидав слів на вітер.
Як болять ноги, як ниє і просить спочинку закатоване тіло! Я вже не думаю про їжу — вінцем моїх бажань стають нари. А час наче зупинився. Хтось позад мене палко шептав, наче молитву: «Тримайся, Васьок, тримайся, Васьок. Витримаєм? Невже не витримаєм?..»
І знову тиша.
Сутеніло. Поступово все довкола куталося в присмерк. І тихо-тихо, хоч мак сій. Ось із Біркенау долинув розпачливий зойк паровоза — то прибуло поповнення. Освенцім, цей ненажерливий молох, вимагав нових і нових жертв. Гудок паровоза болем озвався в наших серцях. А над табором розпростувала свої хижі крила освенцімська ніч...
8
Цієї ночі померло в строю півтора десятка в’язнів нашого блока. Перед ранковим аппелем за наказом плюгавого Вацека трупи однесли в туалетну кімнату і заштабелювали між ящиком з хлорним вапном та діжкою з водою. І я допомагав нести одного, хоч, правду кажучи, мене самого можна було заштабелювати разом із померлими, бо зовні я мало чим відрізнявся од них.
Ранковий аппель пройшов без звичайних ексцесів, що нас дуже здивувало. В Ауфмейєра був чудовий настрій. Як виявилося, сьогодні в нього день народження. Блоковий Пауль, плюгавий Вацек і всі проміненти улесливо привітали іменинника і вручили йому дорогий подарунок, а який саме— ніхто з рядових гефтлінгів не знав, бо робилося те, певна річ, не перед строєм, а тайкома. В’язням категорично заборонялося робити есесівцям подарунки.
З нагоди своїх іменин Ауфмейєр дозволив промінентам до обіду спати в блоці. Всім іншим в’язням звелів залишатися на майданчику до наступної ночі. Аппельплац блока 2-А був розмічений прапорцями, які утворювали так звану заборонену зону. Виходити за лінію прапорців суворо заборонялося. В’язням карантинного блока взагалі заборонялося ходити по табору без спеціального дозволу.
Як тільки Ауфмейєр і його полигачі пішли, ми одразу ж попадали на бруківку і, притиснувшись один до одного, поснули. Добре, що сьогодні — неділя, і на роботу не виганяли. А треба сказати, що есесівці скрупульозно дотримувалися свят і вихідних. У такі дні полегкість була і в’язням. Багато важило вже те, що не виганяли на роботу. Правда, на свята начальство зобов’язувало табірних придурків займатися з нами «спортом». Але придурки й самі були не проти того, щоб відпочити, поніжитись зайву годину в ліжку чи «культурно» провести час у товаристві колег з інших блоків за картами. Словом, у свята і вихідні контроль послаблювався. Так було й сьогодні.
Перед обідом нас вишикували. З’явився Ауфмейєр. Він був напідпитку і довго теревенив про свою доброту, людяність, порядність та інші чесноти, якими, проте, ні він сам, ні його колеги-есесівці не відзначалися.
— Наша мета — перевиховати вас,— варнякав тим часом блокфюрер. — Я вважаю, що кожен в’язень нашого табору, чесно працюючи на благо Німеччини, зможе перевиховатися, усвідомити свої помилки і стати повноцінною людиною. Не той розумний, хто ніколи не помиляється. Розумний той, хто зуміє виправити зроблену помилку. Я сам був колись в’язнем, а бачте — став людиною, і мені близька доля кожного з вас.