Смерть манекенниці
Шрифт:
Вінченціу злякався. Його обличчя зблідло, і від цього велика деформована голова ніби побільшала, а на підборідді виступив рясний піт.
Камелія неохоче встала і вийшла з кімнати, навіть не поглянувши на Вінченціу. Дід мимоволі відчув співчуття до цієї вольової жінки, адже вона щойно вислухала від своїх синів такі слова, на які, либонь, ніколи не сподівалася.
— Скажи мені, Вінченціу, як ти зустрівся ранком із Дойною?
Хлопець мовчки стискав короткі товсті пальці, поглядав на двері, за якими зникла мати, і нарешті заговорив:
— Я
— До тієї, де на вітрині виставлено манекени?
Вінченціу здригнувся. Дід підсунув йому стілець.
— Сядь! Продовжуй, будь ласка.
— Так, я пішов до тієї крамниці, про яку ви кажете. Мені подобаються манекени, хоч останнім часом мама не дозволяє гратися з ними.
— А яким манекеном ти бавився?
— У мене був один. Але Василе пробив йому голову, і мама винесла його в підвал.
— І тоді ти пішов до крамниці готового одягу, щоб украсти собі інший манекен, так?
— Ні, я ніколи нічого не краду.
— Ну а вночі, позавчора вночі, що ти шукав біля тієї крамниці?
Здавалося, Вінченціу от-от заплаче. Але Дід суворо стримав його:
— І не сором тобі? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я тебе питаю: що ти робив уночі біля крамниці?
— Дивився на манекени.
— А хто напередодні розбив скло у вітрині?
Вінченціу злякано зиркнув на Діда.
— Я не розбивав. Це Василе розбив мого манекена, а мама не схотіла купити нового.
— А чому ти ліз у вікно по вірьовці?
— Звідки ви знаєте?
— Зараз я тебе питаю! А ти відповідай!
— Мама не дозволяє мені виходити ввечері з дому. А Йоана перестала бувати у нас. Я страшенно знудьгувався за нею, хотів побачити її.
— То чому пішов до крамниці? Адже Йоана не картонна?
— І вона була манекеном.
— Хіба тобі все одно, з яким манекеном мати справу?
— Будь ласка, розмовляйте зі мною чемно, не кричіть, я вам нічого поганого не зробив.
— Ти що ж, не розумієш серйозності свого становища? Розумієш чи ні?
Хлопець заперечливо хитнув головою.
Дід лише тепер помітив, що погляд Вінченціу застиг, утуплений в одну точку. Старий не знав, яка межа сприйняття й усвідомлення дійсності в цього юнака, але розумів, що така межа існує і переступати її ризиковано. Вирішив бути обачнішим.
— Я спитав, чому ти не зайшов додому нормально, як усі люди. Навіщо треба було лізти у вікно?
— Мама заборонила мені виходити з дому ввечері. А я дуже скучив за Йоаною. Хотів побачити її. Виліз у вікно і пішов до крамниці. Поговорив з нею, просив, щоб не забувала мене, я ж нічого поганого їй не зробив.
— Тобі сказав хтось, що Йоана в крамниці?
— Так. Василе. Я просив його передати Йоані, аби вона прийшла до нас. Тільки вона мене любить. Василе сказав, що Йоана в крамниці, стоїть роздягнена і дивиться на людей. Вона розгнівалася, що я нечемно поводився з нею. Це неправда. Я завжди був чемний.
— А вона що-небудь сказала тобі?
Вінченціу
— Ні, не сказала нічого. Я повернувся додому. Наступного дня знову пішов до вітрини. Я переконався, що Василе кепкував з мене. То була не Йоана. Там стояла інша дівчина. Йоана — білявка. І не могла Йоана так довго не зворухнутися.
У Діда виступив піт на чолі.
— Розкажи тепер про Дойну. Як ти зустрівся з нею?
— Ми зустрілися на вулиці, біля нашого під'їзду. Вона сказала, що прийшла від Йоани. Перед тим як переїхати до іншого міста, Йоана попросила її погуляти зі мною.
— Ти сам схотів піти до неї чи вона запросила тебе?
— Вона запросила. Я спитав, де Йоана. Розповів їй, як Василе обдурив мене. Думав, вона також обманює, а Йоана сховалася.
— А потім ти повірив, що Йоани немає вдома?
— Повірив.
— То чому ж ти все-таки пішов до Дойни?
— Вона дуже просила, хотіла, щоб я сам переконався.
— А що ти робив у Дойни? — спитав Дід, запалюючи сигару.
— Трохи побув і побачив на стіні плащ Йоани.
— І що тоді?
— Я здивувався, що Йоана поїхала без плаща. Благав Дойну сказати мені правду. Може, Йоана не хоче зустрічатися зі мною, не хоче бачити мене. Коли так, то це означає, що й вона мене обманювала, як усі інші.
— І що ж було потім?
— У мене з'явилося погане передчуття. Я зовсім не повірив Дойні. Бачив по ній, що обдурює. Тоді я заплакав. Мені стало ясно — скоїлось якесь лихо. Мама відібрала в мене манекен, його розбили й заховали в підвалі. Тоді ви прийшли до нас. Я вас бачив крізь шпарку в замку, бо мама зачинила мене в кімнаті. Дома всі стали розмовляти пошепки, а при моїй появі зовсім замовкали. Я знав: із Йоаною щось сталося. Коли я побачив, що Дойна плаче, то вже не сумнівався, що приключилося лихо. Я встав і пішов. І сказав Дойні, що вона буде винна, коли Йоана не повернеться.
— А як ти думаєш, куди пішла Йоана?
— Василе сказав — у кращий світ.
— Як ти це розумієш?
Вінченціу стенув плечима.
— Кращий світ, — повторив він, розтягуючи слова, щоб Дідові було зрозуміліше.
— Коли ти виходив, що робила Дойна?
— Сказала, що хоче відпочити.
— То чому ж ти повернувся?
— Куди повернувся?
— До неї. Пішов, а тоді повернувся.
— Я не повертався.
— Так хто ж тоді хотів задушити Дойну?
— Мама вважає, що я. Так їй сказав лікар Петрашку.
— Я ще раз питаю тебе: коли ти пішов від Дойни, то більш не повертався до неї?
— Ні, не повертався.
— Вибач, Вінченціу, що я стільки разів перепитую, але уяви собі: Йоана не повернеться зі свого кращого світу, коли ти не скажеш мені правди. Повертався ти чи ні?
— Ні, я не повертався.
Дід устав і з усієї сили втиснув погаслий недопалок у попільничку.
— Іди, будь ласка, до своєї кімнати.
Вінченціу пішов. Дід покликав Камелію.