Смерть манекенниці
Шрифт:
— Шановна добродійко, я розумію ваші почуття, знаю, що нелегко розповідати сторонній людині те, що я почув. Я торкнувся ран, яких ви не приховували тільки від найближчих людей. Але й ви мусите зрозуміти мене. Якого висновку може дійти будь-хто на моєму місці, довідавшись, що ви самі навчили Вінченціу робити уколи, в той час як мені вже відомо, що Йоана Рареу загинула не під колесами автомобіля, а померла внаслідок уколу, зробленого прямо в серце. Якого висновку можна дійти?
Дід замовк і поглянув на Камелію. На якусь мить її очі застигли, потім
— Не може бути… Не може бути… Вінченціу не міг такого вчинити, — повторювала вона крізь сльози.
Дід сподівався почути додаткові пояснення, але Камелія вже марила. Він злякався. Кинув у попільничку недопалок і підійшов до неї. Жінка замовкла і ніби заціпеніла. У цьому випадку він змушений був скористатися єдиним засобом: ударив її долонею по щоці, по другій, бив доти, доки в її погляді проблиснули іскорки тями. Лише після того, як у неї з очей покотилися сльози, Дід полегшено зітхнув.
Пролунав дзвінок, він пішов відчинити двері.
Це був Леонте. Тримав під рукою велику теку.
— Що скоїлося? — спитав він, побачивши знервовану Камелію.
— Нічого, — відповів Дід. — Ваша дружина розповідала мені дещо не зовсім приємне. Оце й усе. Прошу вас, добродійко, тримати в таємниці все, що я вам сказав, — твердо промовив Дід. Узяв капелюха і пішов до виходу.
— А де Вінченціу? — спитав Леонте.
— Я бачила його на вулиці — прогулюється з Дойною.
Дід здригнувся:
— Коли він пішов?
Камелія відразу зрозуміла, що в нього на думці.
— Перед вашим приходом, — відповіла вона, дивлячись на Діда. Його обличчя вмить стало смертельно блідим.
— Хоча б не було запізно, — сказав Дід і швидко вийшов.
20
Ще здалеку Дід подав знак Панаітеску заводити мотор.
Швидко сів у «б'юїк» і, витираючи піт із чола, сказав:
— У Котрочени, до будинку Дойни Чумедрі.
— Що сталося, шефе? — спитав Панаітеску, побачивши на Дідовому обличчі велике занепокоєння.
— Мені здається, я допустився помилки.
— Якої помилки?
— Зроби все, щоб ми доїхали якнайшвидше, — попросив Дід, не відповівши на запитання.
Панаітеску натиснув на педалі, проте двигун працював з перебоями.
— Звик наш «б'юїк» до свого ходу, шефе, важко підігнати.
Дід не відповів, його охопило гнітюче передчуття. Подумки докоряв собі, що вчасно не вжив деяких заходів безпеки. Він мав на це право — фактів було досить. Щоправда, сумніви також були. І раніше, і тепер. Даремно зважав на них, мусив зробити все, щоб ізолювати Вінченціу хоч на кілька днів, до з'ясування всіх обставин убивства. Але в ім'я гуманності, якої завше дотримувався, він не хотів робити поспішних висновків — і ось події починають усе вирішувати за нього, вирішувати сумбурно, як природний наслідок його недостатньої певності.
Панаітеску проїхав перехрестя на червоне світло. Почувся свисток міліціонера. Дід глянув
— Я боюся, шефе.
— Не зупиняйся, збільшуй швидкість.
Вони вже виїхали на бульвар Шостого березня — до вулиці Лістера залишилося кілька кварталів.
…Дідове передбачення підтверджувалося: біля будинку, де мешкала Дойна, стояла машина «швидкої допомоги» і товпилися люди.
— Хоча б не померла, — промовив Дід, — хоча б устигнути.
Їх обігнала машина автоінспекції і загальмувала. Лейтенант міліції подав їм знак зупинитися. Панаітеску під'їхав до правого тротуару, Дід вийшов із автомобіля, показав лейтенантові своє посвідчення і пояснив причину допущеного порушення.
— Приватний автомобіль без розпізнавальних знаків, що вказують на його приналежність до міліції, не має права порушувати правила вуличного руху незалежно від терміновості виконуваного завдання.
— Прошу вас, поговоріть із водієм. Ми дамо необхідні пояснення в міліції, — сказав Дід і кинувся до будинку.
Люди розступилися перед ним, він біг на мансарду, переступаючи через дві сходинки. Двері були широко відчинені, навпроти них стояв чоловік у білому халаті.
Дід зайшов до кімнати. Обвів її поглядом — Вінченціу не було. Над Дойною схилився лікар Петрашку. Поруч стояв портативний кисневий балон.
— Важкий стан? — спитав Дід у лікаря «швидкої допомоги».
— Уже прийшла до тями. Хтось намагався задушити її, — лікар показав темні плями на шиї дівчини.
З-під ковпака з киснем виглядало налите кров'ю обличчя Дойни.
— Їй уже ніщо не загрожує, — додав Петрашку, розмотуючи полотняну стрічку тонометра. — Вийдіть усі! Вийдіть! — владно вигукнув він, побачивши в дверях кількох жінок. Фельдшер випровадив їх на вулицю.
У дверях з'явився лейтенант-автоінспектор. Дід навіть не глянув на нього. Спустився на поверх нижче і зайшов до квартири, у якій були відчинені двері.
— Добродійко, дозвольте мені зателефонувати, — сказав Дід і, не чекаючи відповіді, попрямував до тумбочки, де стояв телефон.
— Товаришу Алексіу, я зараз у Дойни Чумедрі. Була спроба задушити її.
— Кого-небудь підозрюєш?
— Поки що слід узяти під нагляд Вінченціу Скурту.
— Гадаєш, це він?
— Більше ніж певний.
— Я заготую ордер на арешт. До речі, ми вже отримали дисертацію Камелії Скурту.
Дід поклав трубку. Витер носовиком чоло. Лише тепер помітив біля себе жінку, в якої просив дозволу подзвонити.
— Як ви довідались про те, що сталося на мансарді? — спитав Дід. Він хотів добути хоч якусь початкову інформацію.
— Я саме виносила сміття, коли бачу, біжить униз отой чоловік, що назвався лікарем. Він сказав мені: «Дівчина, що живе на мансарді, в тяжкому стані, треба викликати «швидку допомогу». Я запропонувала йому подзвонити від нас. Він зайшов, викликав «швидку допомогу», але перед тим повідомив у міліцію. Швидка приїхала раніше, а міліція разом з вами.