Смерть манекенниці
Шрифт:
— Тебе хтось просив не говорити?
— Так, його мати.
— А ти не знаєш, чому Камелія Скурту приховує від нього смерть Йоани?
— Вона сказала мені, що у Вінченціу може бути шок від цієї звістки.
Дід хотів запалити сигару, але передумав. У кімнаті й так було душно і пахло медикаментами.
— Ти точно пам'ятаєш, що Вінченціу пішов?
— Так. Я сказала йому, що мушу відпочити, бо ввечері показ моделей, і попросила, щоб він пішов додому.
— Вінченціу не опирався?
— Ні.
— Після того, як він пішов, ти замкнула двері на ключ?
Дойна
— Не пригадую. Як правило, я завше замикаюся. А цього разу не пам'ятаю.
— Я дуже тебе прошу, все-таки пригадай. Коли ти лягала спати, у тебе був нормальний стан?
Дойна нічого не відповіла, з її очей ринули сльози.
— Чому ти плачеш? Без твоєї допомоги ми далеко не просунемось. Не забувай — твоя подруга загинула. І ти ледь-ледь не пішла за нею. Скажи мені, будь ласка, ти, лягаючи спати, була в нормальному стані?
— Так. Лише жаліла Йоану, сумувала за нею і…
— І ще за ким?
— За Йоаною.
— У такому разі, ти не могла забути, чи замкнула двері.
— Думаю, що не замкнула. Бо тоді б не зміг увійти лікар Петрашку.
— А ти пригадуєш, коли він зайшов?
— Так. Я заснула — це я точно пам'ятаю. І мені приснилося, ніби хтось підійшов і схопив мене за шию. Я хотіла крикнути, наче й крикнула, намагалася вирватись і не змогла. І тоді я збагнула, що це не сон. Мене хтось душив. Я знепритомніла, але ненадовго. Коли отямилась, хотіла піти на другий поверх до Савети, хатньої робітниці. Дійшла тільки до дверей. Більш нічого не пам'ятаю. Прокинулася на канапі. Біля мене був лікар Петрашку. Я знову зомліла.
— Отже, двері були незамкнені.
Дойна задумалась.
— Не можу згадати.
— Ви не посварилися з Вінченціу? Чи не було в нього причини повернутися до тебе?
— Я думаю, Вінченціу здогадався, що з Йоаною скоїлось лихо. Він дуже наполегливо розпитував мене. А тоді сказав, Ідо я брешу. І твердив: «З Йоаною щось скоїлося». Так, я пригадую, Вінченціу мовив, ніби я відвезла кудись Йоану, щоб він не міг з нею зустрітися.
— Наскільки я зрозумів, ти не сказала йому правди.
— Ні, я не хотіла засмучувати його. У нього й так весь час були сльози на очах. Потім він став тремтіти. Я злякалась, щоб із ним чогось не сталося, і попросила його йти додому.
— А ти певна, що він пішов? Ти бачила, як він виходив?
— Так. Я провела його до дверей і дивилася вслід, поки він не спустився сходами вниз.
Дід узяв Алексіу за руку і, відвівши в куток, щось пошепки сказав йому. Капітан кивнув головою на знак згоди. Старий повернувся до дівчини.
— Я не збагну одного, — сказав він, — чому ти пішла сьогодні вранці до Скурту?
Дойна зблідла, почала важко дихати.
— Я вам сказала. Зовсім випадково.
— Дойно, чому ти не хочеш сказати правди?
— Я говорю тільки правду.
— Лише частину. За моїми відомостями, ти в Скурту зовсім не була. Вінченціу сам прийшов до тебе. Це правда чи ні?
Дойна відвернулася до стіни і замовкла.
Дід жестом попросив лікаря і фельдшера вийти з кімнати. Не наважився попросити й Алексіу, але той і сам зрозумів, що його присутність заважає Дідові. Лікар Добреску
— Тепер, Дойно, ми тут самі. Усе, що ти мені скажеш, буде тільки між нами або, коли хочеш, «помре». Говори правду. Ти ходила до Скурту чи Вінченціу сам прийшов до тебе?
Ледь чутно, боячись глянути Дідові у вічі, Дойна промовила:
— Ми зустрілися на вулиці.
— То чому ж ти відразу не сказала правди? Зустрітися на вулиці — зовсім не те, що зайти до Скурту. Коли ти не заходила до них, то як міг Леонте прохати тебе, щоб погуляла з Вінченціу? Хіба не так? Отже, я хочу знати, навіщо ти запевняла мене, ніби заходила до них? Найпростіша перевірка могла б викрити тебе.
— Я зараз у такому стані, що не зовсім себе контролюю. Мені здавалося, ніби я справді була в них і Леонте розмовляв зі мною. Мені немає потреби обманювати вас.
Двері в ванну заскрипіли, і Дойна з переляку скрикнула.
Дід поглянув на двері. Вони відчинилися самі.
— Чому ти злякалася?
Дойна заридала.
— Не бійся, там нікого немає. Двері відчинилися самі.
Дід почекав, поки Дойна трохи заспокоїться. Він був певний — дівчина щось приховує. І не якусь дрібницю, а щось принципово важливе. Не тільки приховує, а ще й намагається заплутати його.
— Дойно, будь зі мною відверта. Ти чогось боїшся?
— Я сказала вам усе, що знаю.
— Ти сказала тільки частину того, що знаєш. Я зразу бачу — ти брехати не звикла. Лише гляну на твоє обличчя й розумію, коли говориш неправду. Це тобі може дорого обійтися. Сьогодні ти врятувалася дивом. Іншим разом можеш і не врятуватися.
— Хочу поїхати до мами, на село.
— Для чого? Думаєш, на селі будеш у цілковитій безпеці?
— Хочу бути з мамою. У мене є брати.
Дід усміхнувся:
— Дойно, чому ти така наївна? Гадаєш, у якомусь селі чи невеличкому містечку тобі гарантований спокій? Правда полягає в тому, що ти чогось боїшся. А ми тебе охороняємо і мусимо знати, в чому річ. Хто тебе залякав? Може, безіменні привиди? Але коли дух, якого ти боїшся, має ім'я і воно тобі добре відоме, назви його. Найгірше те, що ти приховуєш від нас правду. Насамперед ти шкодиш собі. Подумай про Йоану. Вона теж мала право жити, вийти заміж, так само, як мрієш ти. Ми питали про тебе на фабриці, там тебе дуже хвалять. Ти стримано поводишся з чоловіками, і я це розумію. Тобі хочеться досягти чогось у житті. Це чудово. Але може статися так, що твоя мрія не здійсниться. І, крім тебе, ніхто не буде винен. Ніхто.
Дойна знову відвернулася до стіни і заплакала. Дід підвівся. Він розумів — у такому стані дівчина нічого не скаже, і покликав Добреску.
Алексіу пропонував покласти Дойну в лікарню: буде там у цілковитій безпеці і в разі потреби дістане медичну допомогу. Дід мав іншу думку. Вислухавши його доводи, капітан погодився. Будинок узяли під нагляд.
Алексіу з Дідом пішли пішки, а Панаітеску їхав слідом за ними.
22
— Діду, може, вип'ємо пива? Ти заплатив штраф, а я пригощаю пивом. Гаразд? — запропонував Алексіу.