Смерть Верґілія
Шрифт:
— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!
— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.
— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…
— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…
Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув
— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.
— Слушно, — укинув Луцій.
— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…
— Мудро, — погодився Луцій.
— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…
— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…
Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.
— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…
— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…
— Не святотатствуй…
— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.
Луцій, однак, заперечив:
— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.
— Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, — для такого поета обмежитись простими поправками в тексті — тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…
— Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.
— Так, саме так, мій Луцію.
— Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?
«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались — оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.
— Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.
Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився — не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.
— Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.
— Я?
— А то ж хто? Звісно, ти…
— Не заміню вже… —
— Не заміниш? — скипів раптом Плотій. — Просто тобі забаглося полякати нас трохи такими оце балачками? Чи таки хочеш накликати на свою голову гнів богів?!
— Боги…
— Саме так, боги! Гадаєш, блюзнірство твоє вони іще довго терпітимуть?.. — Плотій зігнув руки так, як це робить весляр, і потряс волохатими кулаками.
Боги не воліли, щоб він доробляв оті вірші, не воліли, щоб у них він усував суперечності, бо всяке творіння людське постає, либонь, з мороку і сліпоти, тож повік не позбутись йому суперечностей; такий рішенець богів. Але він тепер знав: у тих суперечностях — не тільки прокляття, а й милість небесна, не тільки нікчемність людини, а й її богоподібність, не тільки незрілість людської душі, але й її велич, не лише сліпота людського творіння, сліпотою породженого, а і його віща сила, і якби не її сліпородна прозірливість, то творіння взагалі б не постало, бо воно — і паростки цього дрімають у кожнім творінні, — далеко сягаючи за власні межі й за межі того, хто його породив, батька свого на творця обертають. Бо буття суперечність вселенська починається тільки тоді, як людина виявляє діяльність у вселенському просторі; нема суперечностей ні в бутті Бога, ані в бутті тварини; лише в суперечностях розкривається плідна велич людської планиди — велич сягання за власні межі. Між німотою тварини і німотою Бога стоїть людське слово, вперто чекаючи миті, коли в захваті змовкне й саме, осяяне оком, чия сліпота прозріла від захвату. О сліпота, о прозріння від захвату, о немарність буття!
— Ох Плотію, Плотію, щодо богів… Я пізнав їхню ласку і їхній гнів, доброту і шаленство… і за все їм я вдячний…
— Так воно й має бути… так воно завше…
— За все їм я вдячний… багате життя було… І за «Енеїду» я вдячний, ба навіть за всі суперечності в ній… тож такою нехай і лишається — з усіма суперечностями… та саме тому… заповіт, любий Плотію… саме тому його слід довести до ладу… вже навіть на славу богам…
— Із селюком краще не сперечатися… То відкласти це діло ти, отже, не хочеш?
— Це потрібно зробити, Плотію… а ти, Луцію, чи запишеш усе ти точнісінько так, як я сказав?
— Це діло нехитре, Верґілію… Певна річ, якщо за законом, то краще було б, якби всі бажання свої ти продиктував; я лише відмовляюсь писати про будь-що стосовно винагороди за підготовку видання…
— Гаразд, Луцію, хай так і буде; але потім із Цезарем вже домовишся сам.
— То що, диктуватимеш зараз?
— Диктувати… так, диктуватиму…
Але чи йому це ще взагалі до снаги?
— Я диктуватиму, тільки дайте ще спершу ковточок води, бо знов нападе клятий кашель і переб’є нам… А ти, любий Луцію… може, тим часом поставиш там дату?.. Сьогоднішню дату…
Плотій подав йому кухля:
— Випий, Верґілію… І не напружуй свій голос, говори якомога тихіше…
Прохолодна вода розлилася у горлі. А коли він допив увесь кухоль, голос знову став слухатись, і він ще раз зітхнув із полегкістю:
— То ти поставив там дату, мій Луцію?
— Ну звісно… «Брундизій, дев’ятого дня до жовтневих календ, сімсот тридцять сьомого року по заснуванню Рима…» Так, Верґілію?
— Так, безперечно… Це саме той день…
А плюскіт усе не змовкає; плюскоче отой водограй у стіні, щось плюскоче у тому затінку, плюскоче потік, той нестримний потік, вже такий широченний, що годі дістатись до другого берега, ба навіть його розгледіти. Та не потрібно туди і тягтися, бо вже тут, на цьому березі, тут, на цій ковдрі, сягни лиш рукою, щось засяяло золотом: лавровий паросток! Поклав його Авґуст, поклали боги, доля поклала, поклав сам Юпітер! Золотом сяють листочки…