Смерть Верґілія
Шрифт:
— Треба спитати, — розмірковував Плотій уголос, — чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови — глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.
Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.
— Дайте ще мені пити!..
«Знов
Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.
— Я одужав, так сказав і сам лікар.
— То нехай він потвердить це й нам, — мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.
«Незначні рецидиви можливі завжди, — сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, — і це був саме той незначний рецидив».
— Не йди, Луцію… Не варто знімати гармидер через такий незнаний рецидив; зараз я маю продиктувати ще свій заповіт.
Луцій вернувся до столу.
— Відклади це принаймні до вечора; ми все поладнає-мо ще до від’їзду, я тобі обіцяю.
Ні, треба цю справу поладнати відразу, негайно; а то велет подумає, що заповіт — лише привід, щоб його так позбутися. Чи це взагалі не занадто дешева вже спроба повернутись до всього земного? Його пойняв сором, пекучий, нестерпний сором, такий самий пекучий, нестерпний, як жар крижаний лихоманки, що не спадала і далі, хоч це й був усього лиш незначний рецидив.
Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».
— Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.
Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:
— І як же це слід розуміти?
— Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.
— Його треба відкласти всього-на-всього на кілька годин, а ти це сприймаєш як справжню ганьбу; я тебе просто не розумію, гадаю, це несерйозно.
— Заради Авґуста я відмовився від свого наміру щодо поеми… а тепер я заради вас маю відмовитись і від заповіту?
— Ми дбаємо лиш про твоє здоров’я.
— Здоров’я дає мені змогу і навіть мене спонукає іти своїм шляхом далі. Я не хочу вертати назад.
«Я ніколи тебе не провадив назад, — заперечив хлопчина, — ми завжди простували вперед».
«А куди оттепер?»
Лісаній мовчав; він не знав, що сказати.
«Його місія поводаря вже скінчилася, — втрутилась Плотія. — Тебе він привів до мене, тепер перед нами — спільний наш шлях, шлях кохання».
— Шлях — куди? Далі я маю шукати свій шлях сам-один…
— Несправедливий ти, любий Верґілію, — нахнюпився Плотій; він обважніло сидів скраю ложа, і матрац під ним аж прогинався. — Несправедливий ти; ніщо не дає тобі права отак відкидати, ні сіло ні впало, нашу поміч і нашу любов…
Зазвичай галасливий і владний Плотій Тукка, який не терпів заперечень, сидів тепер скраю на ложі геть безпорадний, та й світська промітність Луція, загалом така впевнена, цієї хвилини, було видно з усього, також вочевидь похитнулась;
А Луцій промовив:
— Я тобі вже не перечу, але…
— Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку — мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…
Плотій похитав головою — хить-хить:
— Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…
Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.
— Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…
Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.
— Ти свої сили перенапружуєш…
— Тільки ще одну ковдру… більше нічого.
— Я про ковдру подбаю, — кинув Луцій.
Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб — непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше — так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.
— Хіба не стояв ти щойно отут?
— Мені наказали від тебе тепер не відходити.
Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа — близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».
Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.
«Чом же ти не приходив раніш?»
«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я — тобі».
Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.
— Як лід, любий Верґілію.
— Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.
— Хотілося б вірити, — Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. — Тут ось усе, про що ти просив.
— Подай мені аркуша.
Луція це здивувало:
— Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?
— Я хочу побачити аркуша… дай…
— Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. — Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.