Смерть Верґілія

Сизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.

Із сімох високооблавкових суден, які йшли довгою кільватерною колоною, лише перше й останнє — обоє стрункі пентери

з тараном на носі — належали до військового флоту; решта п’ять, громіздкіші й на вигляд куди імпозантніші (весла в десять і дванадцять рядів) були побудовані з розкішшю, гідною імператорського двору Октавіана Авґуста, а на середньому в цій колоні, щонайрозкішнішому (златосяйний, обшитий бронзою ніс, під поручнями — злотосяйні лев’ячі голови з кільцями в пащах, а на вантах — пістряві вимпели), під пурпуровими вітрилами врочисто й велично стояв намет Цезаря. Та на судні, яке йшло відразу за імператорським, перебував творець «Енеїди», і чоло його вже позначала печать смерти.

Змучений морською хворобою, весь у напруженні через постійну загрозу ще одного її нападу, цілий день він не важився навіть поворухнутися й так і лежав, прикутий до свого ложа, влаштованого для нього посередині судна, і відчував себе чи, правильніше сказати, своє тіло й тілесне життя своє, що його вже багато років, по суті, не міг сприймати як власне, — відчував усього себе лише як обережний, несміливий спогад про те розслаблення, що на нього наринуло враз, щойно судно ввійшло у тихіші прибережні води, й ця плинка, просякнута спокоєм і заспокійлива стома була б, мабуть, просто-таки справжнім щастям, якби, попри цілюще морське повітря, знову про себе не нагадав нестерпучий кашель, якби щовечора його не доводила до знемоги лихоманка, якби щовечора не оці страхи. Тож тепер він лежав і не вставав — він, творець «Енеїди», він, Публій Верґілій Марон, лежав із пригаслою пам’яттю, мало не соромлячись власної безпорадности, мало не гніваючись на таку долю, лежав, утупившись у перламутрову округлість небесної чаші. І нащо лишень він поступився наполяганням Авґуста? Нащо він полишив Атени? Тепер прощавайте сподівання на те, що священно-безхмарне Гомерове небо виявить ласку і сприятиме завершенню його «Енеїди», прощавайте сподівання на все те незмірно нове, що його можна було б після цього чекати, сподівання на від мистецтва далеке й від поезії вільне життя філософа й вченого у місті Платона, прощавайте сподівання на те, що пощастить коли-небудь іще раз ступити на іонійську землю, ох, прощавайте і сподівання на чудодійність пізнання і зцілення у пізнанні. Чом же він від усього цього відмовився? Сам? Ні! То було ніби веління невідворотних життєвих сил, тих невідворотних сил долі, що ніколи не зникають цілком, хоч іноді і ховаються в чомусь таємному, невидимому, нечутному, однак невідступні наразі, мов незбагненна загроза тих сил, від яких не втечеш нікуди, яким завжди мусиш коритися, бо це — доля. І він здався на її волю, а вона прирекла його на загибель. Чи не була це незмінна форма життя його? Хіба він жив коли-небудь інакше? Хіба перламутрова чаша небесна, й море весняне, і музика гір, і та пісня, що повнила груди йому гірким болем, звуки божої флейти, — хіба це коли-небудь означало для нього щось інше, аніж умістище сфер, які вже невдовзі мали прийняти його й понести у нескінченність? З народження він був селянин, один із тих, хто любить спокійно трудитись на ниві, кому до душі немудре, але стале життя у сільській громаді, й він, селянин за походженням, міг, навіть мав би зоставатися там, але доля всевладна розпорядилась інакше — від рідного краю вона його й не відірвала, але й не лишила у ньому; вона його вигнала, вигнала із громади, загнала у нестерпучо голу, нестерпучо лиху, нестерпучо дику самотність серед людської марноти марнот; доля прогнала його від простих рідних коренів, погнала в широкий світ, усе розмаїтіший і розмаїтіший, і якщо внаслідок цього що-небудь і виросло чи що-небудь побільшало, то це — тільки відстань від самого життя; бо, далебі, виросла лише вона: ходив він самими окрайками нив своїх, жив на самих окрайках життя свого; він став непосидою, від смерти втікав і смерти шукав, шукав турбот і від турбот утікав; сповнений любови й водночас зацькований, збитий з пуття пристрастями власними й пристрастями світу, гість у власнім житті. І тепер, коли сили його майже вичерпались, наприкінці втечі, наприкінці пошуків, коли він уже завоював визнання і приготувався прощатись, завоював визнання, щоб бути готовим і вже готовий востаннє віддатись самотності, в душі ладен ступити на шлях, зворотний до неї, — тепер владна доля знову взяла над ним гору, знову забути змусила і про його коріння, і про скромність та душу, знов зіштовхнула його зі шляху зворотного й підштовхнула на шлях до розмаїття світу, змусила повернутися до того зла, що тінню лежало на всьому житті його, і здавалось, немовби у долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був якось пов’язаний ще з однією пристрастю, огидною вже самою по собі, — невситимою жадобою володіти, жадобою махлювати із грішми, товарами, посадами, честю і почестями, жадобою клопітного неробства, властивого багатству. Повсюди, куди не кинеш оком, хтось запихав собі щось до рота, повсюди бурхала пожадливість, бурхала нестримна корисливість, ладна на все накинути зашморг і все проковтнути, чад її плив над палубою, її, невідступну, неминучу, ніби посилював кожен змах весел. Ця неситість бурхала скрізь, на всьому судні. О, вони були гідні того, щоб їх коли-небудь змалювати в усій красі! Не завадило б навіть присвятити їм оду неситості! Але що б це дало?! Адже поет безсилий, у біді він — не помічник; слухають поета тільки тоді, коли світ він уславлює, а не тоді, коли показує його таким, який він насправді. Славу приносить лише брехня, а не пізнання істини! То чи ж варто сподіватися, що «Енеїду» очікує інша доля, краща? Так, її вихвалятимуть, бо досі вихваляли усе, що він писав, бо і з неї вичитуватимуть лише те, що буде їм до вподоби, та й немає потреби ані побоюватись, ані сподіватися, що його застереження хто-небудь почує; ні, не судилось йому ані обманювати себе самому, ані вірити обману, надто добре він знав цю публіку: тяжку, стеменну працю поета, в якій він ціною мук і страждань пізнає істину, вона вшановує увагою так само мало, як і гірку, гірким потом просякнуту працю галерних рабів, — публіку, для якої те й те означає тільки одне: належну данину тому, хто має право з чого-небудь користатися, мати вигоду й хто сприймав і приймав це саме так — як данину! А тим часом із-поміж тих, хто тут тинявся без діла й напихав собі черево (хоч Аґустові доводилося терпіти у своєму оточенні людців і такого ґатунку) були не лише гультяї та дармоїди, аж ніяк; ні, багато хто вже зробив і дещо корисне, мав певні заслуги, але в цій морській подорожі, в цій атмосфері ледарювання вони просто-таки із самозабутньою насолодою забули про те, хто були насправді, забули про більшість зі своїх чеснот, і незмінною в них зосталася лише сліпа бундючність їхньої темної пожадливости й пожадливого темного нутра. А внизу, в темному череві судна, ритмічно рвучи на себе весла, прекрасна в своєму нелюдському, тваринному, дикому запалі працювала упокорена маса загрібальників. Ті, що там, унизу, його не розуміли; їм було до нього байдуже; ті, що тут, нагорі, стверджували, нібито шанують його, атож, вони навіть самі в це вірили, ошукуючи себе хто задля того, щоб, запевняючи в любові до його творів, похизуватися своїми смаками, а хто через те, що, так само кривлячи душею, намагався засвідчити йому, приятелеві самого Цезаря, свою відданість. Але ж він, Публій Верґілій Марон, не мав із ними нічого спільного, хоч доля й судила йому опинитись у їхньому колі, вони навіть викликали у нього огиду, і, якби смороду від пиятики та чаду з кухні не розвіював прибережний бриз, цей провісник заходу сонця, його знову звалив би вже з ніг напад морської хвороби. Переконавшися, що скринька з рукописом «Енеїди» стоїть ціла-цілісінька поряд, і примружено поглядаючи на світило над самісіньким західним обрієм, він натяг плаща до самого підборіддя; йому стало холодно.

Час від часу йому кортіло, його мало не тягло все ж таки озирнутися, поглянути, що виробляє ота гамірна юрба позаду; однак він цього не робив, та й добре, що не робив, йому навіть чимдалі більше здавалося, що обертатися він просто не має права. Отож він нишком і лежав собі. Перші сутінки вже завісили небо легким серпанком, завісили світ ніжним серпанком, коли вони дісталися до вузенької бухти Брундизія, схожої більше на гирло річки; повітря стало прохолоднішим, хоч і м’якішим, солоний морський дух змішувався з густішим духом суходолу, до каналу в якому тепер один за одним входили, уповільнюючи швидкість, судна. Сірою, мов залізо, темною, мов олово, зробилась тепер Посейдонова стихія, яку тут не брижили хвилі. На честь імператора вгорі на зубчастих укріпленнях обабіч каналу було виставлено почесну варту зі складу фортечного гарнізону; а може, це було перше вітання, адже Октавіан Авґуст повернувся додому саме на день свого народження; через два дні, атож, по суті, вже позавтра у Римі з цього приводу має відбутися свято, Октавіанові, що пливе отам попереду, вже сорок три роки. Хрипкі привітальні вигуки вихоплювалися з горлянок воїнів на берегах, прапороносці на флангах маніпулів улад цим вигукам короткими натренованими рухами скидали угору держална червоних бойових знамен, щоб потім схилити їх перед володарем додолу; одне слово, діялась досить звичайна привітальна церемонія згідно з військовими приписами, чіткими і по-військовому суворими; і все ж було в ній щось навдивовижу приємне, навдивовижу вечорове, можна навіть сказати, майже мрійливе — так швидко, так надзвичайно стрімко танули ці вигуки у величі світла, так швидко й так надзвичайно по-осінньому в’янув багрянець знамен на тлі вже пригаслого й посірілого небесного склепіння. Світло більше, аніж земля, земля більша, аніж людина, й людині ніколи не жити, якщо вона не вдихатиме пахощів рідної землі, якщо не повертатиметься до рідної землі, якщо, повертаючись до рідної землі, по-земному не повертатиметься до світла, якщо на землі по-земному не прийматиме світла, якщо її, людину, лише завдяки землі не прийме світло, — завдяки землі, що стає світлом. І ніколи земля не буває ближчою, ріднішою світлу, а світло — ближчим, прихильнішим до землі, аніж у надвечірніх та передсвітанкових сутінках. Ніч ще дрімала у водних глибинах, але крихітними, нечутними хвильками вже стала повсюди просочуватися на дзеркальну поверхню моря; все змішалось, усе злилося — верх, низ, спливали оксамитово-тихі хвилі далеких нічних глибин, хвилі ще однієї нескінченности, родючо-плодючої наднескінченности, і своїм нечутним подихом починали обережно гасити сіяння дня.

Світло згори вже не падало, воно ніби зависло в самому собі й так, у собі повиснувши, ще хоч і світило, але вже нічого не освітлювало, тож увесь краєвид, над яким воно висіло, немовби випромінював якесь своє, власне дивовижне світло. Сутінки над землею сповнювало стрекотання цикад, міріади їх зливалися в один суцільний, безперервний звук, пронизливий, однак майже нечутний — такий він був монотонний, не наростаючи й не спадаючи; і тягся цей звук без кінця-краю. Схили, над якими здіймались укріплення, аж до кам’янистого берега поросли ріденькою травичкою, і хоч яка хирлява була вона, а проте ця зелень означала мир, і спокій, і нічну тишу, й темний затишок коріння, і темні глибини землі, що розпростерлась під згасаючим світлом. Згодом береги набули вигляду вже трохи доглянутого, рослинність тут стала багатшою, барви — соковитішими, невдовзі вигулькнули і кущі, а на вершинах пагорбів, поміж обкладених камінням чотирикутних селянських обійсть, показалися перші оливи — сірі, мов жмутики легесенького туману в дедалі густіших сутінках. Ох, як же нестерпно схотілось йому дотягтися рукою до цього нехай і далекого берега, торкнутися темені тих кущів, відчути у пальцях те свіже, землею породжене листя, й затримати його в долоні навіки… Від цього бажання здригалися руки, пальці здригались від жаги непогамовної торкнутись зеленого листя, його пружних ніжок, гостро-ніжних країв, живої тужавої плоті, яку він, тужливо заплющивши очі, сливе відчував на дотик; це була туга майже чуттєва, туга наївна і заповзята, як його по-чоловічому грубі й кістляві селянські кулаки, туга чуттєво витончена й чутлива, як вузькі його, майже жіночі зап’ястки. О, ця трава, о, це листя, ця гладенька і шерехата кора на деревах, о, ця життєва снага проростання, ця розмаїта, ця розгалужена і втілена в плоть темінь земних глибин! О, ця долоня, що тягнеться, мацає, відчуває, згортається; о, ці пальці й пучки, шорсткі, ніжні й м’які, о, жива шкіра, ця поверхня над усіма поверхнями темних глибин душі, розкритої у здійнятих руках! Ніколи не полишало його відчуття у власних руках цього дивного, майже вулканічного пульсування, він завжди здогадувавсь, що руки його живуть якимсь дивним, власним життям, здогадувавсь, але, щоб пізнати істину, ніколи не важився ступити за поріг цього здогаду, так ніби там на нього чекала страшна небезпека; й коли він і тепер, як уже звик, покручував персня з печаткою на пальці своєї правиці (перстень був такий вишуканий, такий витончений, трохи навіть скидавсь на жіночий, і аж не вірилось, що сидить він на пальці у нього), то робив це немов задля того, щоб відвернути ту страшну небезпеку, щоб погамувати тугу рук, щоб змусити їх самих себе стримати, щоб змусити їх притлумити свій страх, тугою змучений страх рук селянина, яким вже повік не кидати в землю зерно, повік не торкатися плуга, які, однак, навчені торкатись того, чого неможливо торкнутись, — сповнений передчуття страх позбавлених землі рук, волі творити яких не лишилось нічого, крім власного життя, життя в неосяжному всесвіті, життя, якому загрожують небезпеки і яке саме несе в собі небезпеку, життя, так глибоко занурене у ніщоту й оточене її небезпеками, що й саме передчуття страху, певною мірою піднісшись над собою, обернулося неймовірно могутнім прагненням утримати єдність людського життя, зберегти єдність людської туги і не дати розпастися їй на безліч окремих, болісно-здрібнених і здрібнено-болісних туг дрібненьких життів, бо мало того, що тужать руки, мало того, що тужать очі, мало того, що тужить слух, але досить лише того, що тужать серце і думка, тужать спільно

і в злагоді, о, ця стужена цілісність двох нескінченностей — того, що всередині, й того, що зовні, вона споглядає, слухає, мислить, дихає двоєдиним подихом єдности, бо лише їй дано подолати безнадійно похмуру сліпоту обтяженої страхами відокремлености, лише в ній пізнавальне коріння буття дає подвійний проріст, і він це передчував, він передчував це завжди. О, туга того, хто вічно — лиш гість, кому вільно бути лиш гостем, о, туга людини… Саме до цього завжди він прозірливо і дослухався, цим прозірливо дихав, прозірливо мислив, і його слух, його подих і думка вливались у потік уселенського світла, в недосяжні знання про всесвіт, у повік недосяжне наближення до його нескінченности, ба навіть до початку її, тож простягнена в тузі рука не важиться навіть його торкнутись. І все ж таки це, попри все, було вже наближення, невідворотне наближення, і думка його була мов той насторожений подих, що сторожко наслухає подвійну безодню сфер Посейдона й Вулкана, водно поєднаних, бо над обома тими сферами височіло склепіння небес Юпітера. Розлого й привільно ллється потік присмеркового світла — привільно, як подих, як води, що омивають кіль кожного судна; лине потік всередині і зовні, лине потік душі, переливаючи подих із поцейбічного у потойбічне, з потойбічного у поцейбічне; розчахнута брама знання, і немає, ніколи не буде самого знання, але є вже його передчування, є передчування початку, передчування шляху, непевне передчування непевної подорожі. Попереду на носі судна заспівав раб-музикант; хлопця, либонь, товариство покликало, яке там зібралось і гамір якого поглинала вечірня тиша; виходить, їх теж пойняло там передчуття повернення на батьківщину, і ось після недовгої паузи, поки музика наструнчував ліру, після чекання недовгого, як буває в мистецтві, вона залунала — ця безіменна пісня безіменного хлопчика, і вітер доніс її також сюди, до нього, і струменіла вона, м’яка і прозориста, легка і світла, мов барви веселки в нічнім піднебессі, і ніжна, мов кістка слонова; прозористо й м’яко бриніли струни; пісня — творіння людське, звуки ліри — творіння людське, та як же по-людському далеке усе це від людських коренів, від самої людини, від її страждань, далеке, як повітряні сфери, що співають самі себе. Сутеніло, обличчя втрачали виразні обриси, береги розпливалися, втрачало обриси й судно, лишавсь тільки голос, стаючи все дзвінкішим і владнішим, мовби сам поривався стернувати цим судном і визначати ритм його весел; про власника голосу, хлопчика-раба, всі вже забули; та голос його запанував на судні, дороговказом була його пісня — спокійна, у себе залюблена, того ж і дороговказна, того ж і відкрита вічності, бо лише спокій може вказати дорогу, лише мить неповторности, яку вихопиш — ні, врятуєш з потоку речей — відкривається нескінченності, лише те, що пощастить затримати (ох, чи коли-небудь щастило йому самому затримати щось достеменно дороговказне?), — лише те, що пощастить достеменно затримати, хай і на одну-однісіньку мить, в океані мільйоноліть, — лише те набуває тривалости, непідвладної часу, стає піснею-дороговказом, стає проводом; о, одна-єдина мить життя, яка сягає до цілого, сягає до кола пізнання цілого, відкрита нескінченності; високо-високо над прозористою піснею, високо-високо над прозористими сутінками дихали небеса, ясна і терпка осіння розкіш яких тисячоліттями повторювалась, лишаючись незмінною, і тисячоліттями повторюватиметься, так само лишаючись незмінною; о, неповторні все ж таки небеса тут і цієї хвилини, і тиша вже недалекої ночі накидала на їхнє склепіння легенький єдвабний серпанок.

Пісня, щоправда, владарювала не довго; судно невдовзі вже поминуло береги вхідного каналу, й, коли відкрилася внутрішня бухта, вже полискуючи олов’яно-чорною дзеркальною поверхнею, і попереду, півколом обступаючи цю водяну чашу, показалося місто, що мерехтіло в туманних сутінках міріадами своїх вогнів, наче всіяне зорями небо, пісня згасла в загальній біганині на палубі. Несподівано потеплішало. Ескадра спинилася, щоб наперед пропустити судно Цезаря, й ось (те, що тепер діялось під незмінно м’якими небесами осінніми, також було варто того, щоб його затримати, закарбувати як нескінченну неповторність) почалися обережні маневри, потрібні для того, щоб безпечно пройти поміж вітрильниками, шлюпками, баркасами, рибальськими човниками і вантажними суднами, які всюди стояли на кітві; і що далі посувалися судна, то вужчим ставав вільний фарватер, то щільнішим ставало довкола нагромадження суднових тіл, то густішим — плетиво щогл, і линв, і зарифлених вітрил, мертвих у своїй закляклості, живих у своєму спокої, ця навдивовижу похмура маса переплетених і переплутаних кореневищ, що понуро тяглася з оливно-лискучого, темного водного плеса до світлої застиглости вечірнього неба; чорне павутиння із дерева й прядива, що відбивалось примарно внизу у воді, примарно спалахувало вгорі несамовитими відблисками смолоскипів, якими з вітальними криками зусібіч розмахували на палубах люди, примарно осяяне яскравими вогнями у гавані: у низці будинків уздовж майдану світилися всі до одного вікна і навіть віконця в мансардах, освітлені були всі до одної таверни під колонадами; вздовж майдану тяглися дві шпалери вояків у блискучих шоломах, вони стояли пліч-о-пліч, зі смолоскипами, вочевидь наготовані забезпечити вільний прохід від причалу до міста; смолоскипи палали і на будівлях всіх митниць, усіх пакгаузів уздовж молів; це був величезний, яскраво освітлений простір, напхом напханий людськими тілами, величезне, яскраво освітлене вмістище вельми напруженого, хоч і примусового очікування, простір, сповнений шуму сотень тисяч ніг, які човгали, шурхали, тупали, волочилися на бруківці, — величезна збурена арена, сповнена глухого людського гулу, що то наростав, то спадав, сповнена нетерплячого клекоту, який, однак, зненацька змовк і застиг у напрузі, щойно імператорське судно — його рух тепер підтримував усього лиш десяток весел — зробило м’який розворот, підійшло до пірса і майже нечутно пристало у заздалегідь наготованім місці. Тут, посередині каре військових смолоскипоносців, прибуття судна виглядала вся міська знать; саме цієї миті й очікував глухо принишклий тепер багатоголовий звір-натовп, щоб нарешті вибухнути захопленим ревищем; і ось це ревище таки знялося — нестримне, переможне, величне, неперервне й нескінченне, воно проймало до глибини душі, викликало покору і страх, обожнюючи тільки одного — Його.

Оце і був той натовп, задля якого жив Цезар, задля якого творив він імперію, задля якого йому довелося завоювати Ґаллію, перемогти Парфію, подолати Германію; це був натовп, задля якого Авґуст домігся великого миру, натовп, що його задля такого мирного промислу імператора знов потрібно було привчати до порядку й державному послуху, до віри в богів і божественно-людських моральних приписів. І це був натовп, без якого неможливо провадити жодну політику й на який мав спиратися і сам Авґуст, якщо бажав утвердитись, а нічого іншого він, певна річ, і не бажав. Атож, це був і народ, римський народ, чий дух і чию честь він, Публій Верґій Марон, звичайний селянський син з Анд із-під Мантуї намагався не лише змалювати, а просто-таки уславити! Авжеж, уславити, а не лише змалювати — ось у чому була його помилка; ох, а це ж вони, тут вони, італійці з його «Енеїди»! Зло, ціле море зла, страшне море небаченого, невимовного, незбагненного зла вирувало у чаші майдану; п’ятдесят, ні, сто тисяч горлянок вивергали це зло, люди вивергали його одне на одного, не дослухаючись одне до одного, нічого про зло не знаючи, однак ладні заглушити, задушити його у пекельному ревищі, в галасі й криках. Оце-то вітання із днем народження! Невже це усвідомлює тільки він сам? Важка, наче камінь, земля, важка, наче олово, вода, а тут — гемонський кратер зла, кратер, що розверз його сам Вулкан, кратер гаму і тарараму край володінь Посейдона. Невже Авґуст не розуміє, що це — не привітання із днем народження, а щось зовсім інше? Гірке почуття жалю піднялося у нього в грудях, жалю й до Октавіана Авґуста, й до оцього людського натовпу — і до владаря, і до підвладних, а вслід за цим почуттям наринуло почуття ще гіркіше, по суті, нестерпне почуття відповідальности, почуття, якого він, по суті, навіть не годен був до глибини збагнути, лишень усвідомлюючи, що ця відповідальність має не багато спільного з тим тягарем, який на свої плечі звалив Авґуст, що це — відповідальність радше його, Публія Верґілія Нерона, зовсім інша відповідальність, адже оце невиразне, невідоме й загадкове зло, що вирує в сутінках, недосяжне будь-якому державному втручанню, непідвладне жодній, хай навіть такій могутній, земній владі, непідвладне, либонь, навіть богам, і ніякі крики натовпу неспроможні заглушити це зло — хіба лиш отой кволий стогін душі, який зветься співом і, передчуваючи зло, все ж таки вже вістує пробудження добра, бо кожна велика пісня передчуває пізнання, веде до пізнання, несе пізнання. Відповідальність співця, його відповідальність за пізнання, яку він покликаний і зобов’язаний нести, йому завжди виявлялася не до снаги, Ох, чому не дано йому вирватись із полону передчуттів і піднестися до істинного знання, від якого тільки й можна сподіватись добра?! Чому доля судила йому повернутися сюди?! Тут не чекає на нього нічого, крім смерти, — смерти і лише смерти! З широко розплющеними від жаху очима він спробував підвестись, одначе знов упав на ложе, упав під тягарем страху, жалю, туги за домівкою, під тягарем відповідальности, безпорадности і безсилля; ні, не зненависть він відчував до натовпу, навіть і не зневагу, навіть не осоругу, адже ніколи в житті він не прагнув вирізнятися із простолюду, а щоб над ним вивищуватись — то й поготів; ні, це було щось інше, нове, щось таке, чого він, хоч би скільки стикався із простолюдом, усвідомлювати ніколи не бажав; а тим часом повсюди, де він бував — і в Неаполі, і в Римі, і в самих Атенах, — для цього нагод траплялося більше, ніж досить; і ось воно зненацька наринуло тут, у Брундизію, це відчуття бездонности тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонности в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається зв’язок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішности, що породжує зло, породжує смерть — о, породжує страшну таємницю загибелі. Невже це й було саме те, чого доля хотіла навчити його, повертаючи до розмаїття земного, вкидаючи знов у казан жахливо збуреної поцейбічности? Невже це — помста за колишню його сліпоту? Ніколи він не стикався зі злом юрби так близько; тепер йому довелось це зло бачити, чути, пройматися ним до корінних основ власного існування, бо й сама сліпота — то частина цього зла. І знову, вже вкотре, майданом прокотилося безрадісне тріумфальне ревище самообману, вище знялися смолоскипи, на судні прогриміли команди, на палубу глухо упала кинута з причалу линва, а зло нуртувало, і нуртували страждання, і смерть нуртувала, і нуртувала таємниця, ладна зло породити, нерозгадана, однак неприхована і всюдисуща. Він тихо лежав серед поквапного тупотіння десятків ніг, міцно стискаючи у п’ястуку ручку шкіряної скриньки із манускриптом, щоб її ніхто в нього не вирвав, — стомлений від гармидеру, стомлений від лихоманки й кашлю, стомлений від подорожі, вже наперед стомлений від того, що його ще очікувало; і ввижалось йому, що година ця прибуття може скоро обернутися на годину його скону, й він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — усвідомлював добре, що час його ще не настав; так, він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — розумів, що такий кінець був би на диво непристойний, на диво галасливий; а втім, він ладен був його прийняти і саме через це майже бажав, бо лиш коли змусиш серце своє зазирнути до геєни огненної, коли змусиш його там почути страшне гуготіння, — лиш тоді серце пізнає, що тліє в пекельних глибинах нікчемної душі.

Та хоч і велика була спокуса змиритися зі згасанням чуттів і позбутися так оцього гармидеру, цього ревища, що нуртувало ніби десь під землею і млявими хвилями, немов вулканічна лава, без угаву, без кінця-краю вивергалося на майдан, однак на таку втечу він не мав права, вже годі казати про те, що вона могла навіть призвести до смерти; бо надто пекуче було його прагнення схопити й закарбувати у пам’яті кожнісіньку, навіть найменшу часточку часу, кожнісіньку, навіть найменшу часточку подій, так ніби пам’ять могла зберегти це на віки-вічні попри всі смерті; він чіплявсь за свідомість, чіплявся натужно як той, хто відчуває наближення чогось найважливішого у своєму земному житті і сповнений страху це найважливіше ось-ось проґавити; і свідомість, стримувана від згасання невгасним страхом, таки підкорилася його волі: ніщо не уникало його ока і вуха — ні турботливі жести й порожні втішання юного, гладенькощокого, аж надто розкішно вбраного помічного лікаря, який із наказу Авґуста тепер не відходив від його ложа, ні застиглі, байдужі обличчя рабів, що принесли на судно паланкін, щоб знести його, недужого й немічного, на берег, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик — чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина — хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом (він звелів двом рабам нести її поряд із паланкіном), проте й плащ тут став невеличкою ознакою пильности, триматись якої він почувався зобов’язаним і зобов’язував себе сам, що, попри всі напади втоми й дрімоти, пішло на користь і самому плащу; і він запитав себе, звідки взявся цей хлопчик, який видавсь йому на диво знайомим і близьким, адже за все плавання малий на очі ніколи йому не траплявся. Це був не вельми вродливий і по-сільському незграбний хлопчина, запевне не раб, запевне і не з наглядачів; тепер, стоячи біля поручнів — ще хлопченя, та й годі, світлі оченята на смаглявім обличчі, — й очікуючи, поки розсмокчеться тиснява перед трапом, він раз по раз крадькома скидав погляд на паланкін і, відчувши, що на нього вже дивляться, вмить покірливо, сором’язливо і якось лукаво відводив оченята убік. Пускає бісики? Заграє? Та чи варто йому, такому недужому, знов приставати до безвідрадної гри цього нерозважливо-чарівного життя, чи варто йому, розпростертому у паланкіні, знову прилучатись до гри тих, хто рівно стоїть на ногах? О, вони, стоячи на ногах, і не здогадуються, як глибоко смерть уже всоталася в їхні очі і їхні обличчя, вони й думати про таке не воліють, їм кортить лише грати і грати у свою звабливу гру, що передує цілункам, у це безглуздо-чарівне занурення погляду в погляд, у це миле поринання одне в одного, вони й не здогадуються, що люди щоразу, кохатись лягаючи, лягають і помирати; але той, хто лежить розпростертий, хто вже ніколи не підведеться, — той про це знає і майже соромиться, що й сам колись твердо стояв на ногах, що й сам колись (ох, коли ж то було — ген-ген у минулому чи лише кілька місяців тому?) — приставав до цієї чарівно-дурманної, чарівно-сліпої гри життя; що було, то було, і тепер ця зневага, якою його винагороджують ті, хто грою своєю тішиться, зневага за те, що відтепер йому геть не до гри й він, безпомічний і безпорадний, не годен підвестись, — тепер ця зневага для нього однаково що похвала. Бо не в солодкому звабленні пізнають очі істину, ні, лише слізьми наливаючись, вони починають бачити, лише у стражданнях вони прозрівають, лише разом із власними слізьми їх наповнюють сльози світу, наповнюють істиною колодязь забуття, з якого живиться все буття! О, лиш у сльозах пробудившись, ці мимовільні гравці обернуть поцейбічне вмирання, в яке поринають і якому слугують віддано, на життя, що прозирає смерть, прозирає усе на світі. Саме тому нехай і цей хлопчик (чиїми ж усе ж таки рисами він позначений — рисами сивої давнини чи зовсім недавнього минулого?), саме тому нехай відведе він краще свій погляд і покине ту гру, бо час для таких розваг уже не на часі; надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що цей погляд, і сам у путах смерти, міг усміхатися, надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що звернений він до нього, недужого і розпростертого, чиї очі вже не могли, ох, та вже й не хотіли на нього відповідати; надто дивне, однак, і незвичне було це безглуздя, ці чари, цей біль посеред геєни галасливо-огненної, яка прозирала із метушливої сліпоти людської юрби, зацькованої, без людської подоби. Із судна на причал перекинули троє сходнів; кормові, котрі для пасажирів, вочевидь не могли пропустити увесь нетерплячий натовп, що раптово посунув до них; двома іншими мали зносити крам і поклажу, й сюди в довгій вервечці потяглися раби, багато з них спутані, як собаки, по двоє — нашийник до нашийника, кайдани до кайданів: строкатий, жалюгідний на вигляд набрід, який ще нагадував чимось людей, однак риси людські уже втратив, — зацьковані живі істоти, які ще переставляли ноги, постаті в обірваних сорочках чи й майже голі, тіла, що лисніли потом у різких спалахах смолоскипів; і — о, який жах! яка жорстокість! — поки раби вибігали отак середніми сходнями на судно, щоб потім, згинаючись у три погибелі під тягарем ящиків, мішків та скринь, спуститися на причал тими сходнями, що на носі, поки вони снували отак туди-сюди, суднові наглядачі, стоячи по одному вгорі і внизу біля обох сходнів, дорогою гамселили по їхніх плечах і спинах своїми короткими пугами — не розбираючись, просто так, навмання, смакуючи безглуздою і вже майже не жорстокою жорстокістю необмеженої влади, позбавленої, по суті, всякого сенсу, бо люди ці й так поспішали щодуху, як лишень могли, вже сливе не усвідомлюючи, що з ними коїться, і, коли ляскав ремінь по їхньому тілу, вже не схиляючись навіть, а скорше у відповідь ще й усміхаючись; чорний низенький сирієць, якого удар наздогнав саме тієї миті, коли він ступив на палубу, лише поправив — досить байдуже, на рубець не зважаючи, яким узялась його спина, — ганчірки, підкладені під залізний нашийник, щоб не так натирало ключиці, і просто ошкіривсь — ошкірився, вздрівши піднятий над головами паланкін: