Снігова Королева
Шрифт:
– Дурниці, – заперечила принцеса. – Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.
І вона послала фрейліну ще раз.
– Сотня поцілунків від принцеси, – наполягав свинопас, – або кожен лишається при своєму.
– Затуліть мене, – сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.
– Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? – промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. – Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.
Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив
– Що це означає? – обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика – саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.
– Геть звідси! – закричав розлючений імператор.
І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.
– Ох, як мені не щастить! – бідкалась принцеса. – Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!
Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.
– Я тепер тебе зневажаю, – сказав він. – Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!
І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:
В хліву весела свинка безжурно поживала, І трійко поросяток весела свинка мала!Пастушка і сажотрус
Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні – він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка – найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби – адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант – головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках – ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом,
Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант – головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.
– Твій майбутній чоловік, – сказав старий китаєць до пастушки, – вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта – головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.
– Я не хочу до серванта! – мовила пастушка. – Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!
– То будеш дванадцятою, – наполягав старий китаєць. – Сьогодні ж видам тебе заміж!
І він похитав головою й заснув.
Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.
– Благаю тебе, – промовила вона, – давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.
– Для тебе я зроблю все! – пообіцяв сажотрус. – Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю – усе ж таки в мене є ремесло.
– Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! – мовила пастушка. – Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.
Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку – так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.
Майор-сержант – головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:
– Вони втікають! Вони втікають!
Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.
– Я цього не витримаю! – сказала вона. – Треба вибиратися із цього ящика.
Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.
– Нас переслідує китаєць! – закричала злякана пастушка.
– Мені щойно сяйнула думка, – сказав сажотрус. – Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед трояндових пелюсток й лаванди. Коли він підходитиме, ми засиплемо його очі сіллю, якою пересипані пелюстки.
– Ні, цього робити не варто, – заперечила пастушка. – Колись давно у китайця і вази був роман. Такі почуття не минають безслідно. Ні, для нас є тільки один вихід – податися світ за очі.
– А в тебе досить сміливості, щоб помандрувати зі мною у широкий світ? – запитав сажотрус. – Ти знаєш, наскільки він великий? Чи думала ти коли-небудь, що ми можемо ніколи не повернутись назад?
– Так, я до всього готова, – відповіла пастушка.