Снігова Королева
Шрифт:
Врешті робота її вже майже добігла кінця. Лишилась одна сорочка – але в Елізи знову не стало кропиви. Ще раз, уже востаннє, мусила вона піти на цвинтар, і з жахом думала про те, як ітиме сама уночі, а на цвинтарі будуть лютувати упирі. Але її намір був твердим, бо вона покладалася на Бога. І от вона пішла на цвинтар, а слідом за нею подалися король і архієпископ. Вони бачили, як королева пройшла на цвинтар, а коли підійшли ближче, то побачили упирів, що сиділи на могильній плиті. Король відвернувся – він подумав, що Еліза була з ними – його дружина, чия голова щовечора спочивала на його
– Хай люди судять її, – сказав він.
Людський присуд був швидкий: спалити живцем.
Елізу вивели з розкішних королівських покоїв і запроторили до темної, похмурої в’язниці, де лиш вітер свистів у ґратах. Замість оксамиту і шовку їй кинули сорочки, які вона сплела, а замість подушки – в’язку кропиви. Та Еліза з радістю працювала й далі й молилася Богові, поки вуличні блудяжки співали знущальних пісеньок про неї, й жодна душа на світі не згадувала її добрим словом. Надвечір вона почула лопотіння лебединих крил. Це був її наймолодший брат – він знайшов сестричку, і вона плакала від щастя, хоч знала, що, найпевніше, їй лишилося жити одну ніч.
Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ – він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.
Маленькі мишки бігали по підлозі – вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.
За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав – ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король – його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.
Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:
– Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!
І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.
–
Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки – сестра не встигла закінчити останній рукав.
– Тепер я можу говорити, – вигукнула вона. – Я невинна!
Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.
– Так, вона невинна, – підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища – від тоненької гілочки до грубого поліна, – вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа – вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король – він поклав її Елізі на груди.
Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.
Свинопас
Якось жив на світі бідний принц. Він мав королівство – маленьке, проте його статків вистачало для того, щоб одружитись. Так він і збирався зробити. Потрібна була чимала сміливість, щоб запропонувати руку й серце доньці імператора, але він вирішив ризикнути. Скрізь його знали, тож сотні принцес із радістю прийняли б його пропозицію, але чи погодиться ота єдина? Зараз побачимо.
На могилі його батька ріс трояндовий кущ. Він розквітав раз на п’ять років, і на ньому була тільки одна троянда, зате яка! Вона мала такий аромат, що кожен, хто його відчував, забував про сум і турботи. Був у принца і соловей, який гарно співав. Троянду і солов’я принц збирався подарувати майбутній нареченій – якось поклав ті дарунки у великі срібні коробки й відіслав їй.
Імператор наказав принести дарунки у велику залу, де принцеса гралась у прийом гостей із фрейлінами. Дівчина побачила великі коробки з подарунками й заплескала в долоні.
– Хочу, щоб там було кошеня! – промовила вона.
Перший пакунок відкрили, і там виявився трояндовий кущ із чудовою квіткою.
– Як майстерно зроблено! – вигукнули фрейліни.
– Більш ніж майстерно, – промовив імператор. – Просто дивовижно!
Принцеса доторкнулась до троянди і почала рюмсати.
– Яка прикрість, татку! – вигукнула вона. – Вона не штучна, а справжня!