Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

– Це була б дуже гарна оповідь, – сказала Герда, – але ти її розказуєш дуже сумовито, до того ж в ній нема ані слова про мого Кая.

А що розповів гіацинт?

– Були собі три красуні-сестри, вродливі та витончені. Одна одягалась у червону сукню, друга носила синю, а третя вбиралась у білу. Вони танцювали при місячному світлі біля плеса озера, з’єднавши свої долоні. І здавалось, ніби вони – казкові ельфи, а не люди. Солодкі пахощі квітів оповивали їх. Світлячки кружляли над ними, наче маленькі летючі ліхтарики. Але ким були ці нічні танцівниці? Чи вони спали,

чи вже померли? Вечірній подзвін був по них.

– Яка скорботна історія! – сказала Герда. – Твої пахощі такі сильні, що нагадують мені цих мертвих сестер. Чи ж Кай теж загинув? Троянди були під землею, вони казали, що не стрічали його там.

– Дзень, дзень, – тендітно відгукнулися дзвоники гіацинта. – Наш подзвін не за Каєм. Ми його не знаємо – співаємо власну пісню, яка нам до душі.

Тоді Герда підійшла до квітів жовтцю, що зблискували з-поміж яскраво-зелених листочків.

– Ви схожі на маленькі яскраві сонечка, – сказала Герда. – Скажіть мені, чи знаєте ви, де я можу знайти свого друга?

Квіти жовтцю радісно зблиснули й поглянули на дівчинку. Яку пісеньку могли вони заспівати? Вона була не про Кая.

– Першого теплого дня весни яскраве сонце кидало свої промені на маленький двір. Його яскраві смуги лягали на білі стіни сусідського будинку, і бутон первоцвіту сяяв, наче золотий, у сонячному промінні. Старенька жінка сиділа на кріслі біля дверей будинку, а її внучка, бідна й вродлива служниця, прийшла до неї на короткі відвідини. Коли вона поцілувала свою бабусю, всюди з’явилось сяяння: від золота серця, розчуленого цим поцілунком; від золотавого ранку; від променів сонця; від пелюсток простенької квітки і від вуст дівчини. Ось така моя історія, – розповів жовтець.

– Моя старенька бабуся! – зітхнула Герда. – Вона хоче бачити мене і сумує за мною, так само, як за Каєм. Але я повернуся додому і приведу із собою Кая. Мабуть, не варто далі розпитувати квіти. Вони знають тільки власні історії й не зможуть розповісти мені щось важливе.

І вона нахилилась, щоб підігнути сукенку, адже її чекала довга дорога. Та раптом нарцис доторкнувся до її ноги. Дівчинка поглянула на квітку й сказала:

– Може, ти мені щось розкажеш?

Вона ступила ближче до квітки й прислухалась:

– Я бачу себе! Я бачу себе! – промовив нарцис. – Ох, який духмяний мій аромат! У маленькій кімнаті з арковим вікном стоїть маленька танцівниця. Вона подеколи зводиться на одній ніжці, подеколи на двох, і виглядає так, ніби до її ніг повинен упасти весь світ. Вона поливає водою із чайника клаптик тканини, який тримає у руках; це її трико. «Чистота – це важливо», – каже вона. Її біла сукенка на вішачку; вона також випрала її й висушила на даху. Вона вбралась, зав’язала на шию шафранову хустинку, яка ще більше відтінила білосніжну сукенку. Поглянь, як вона витягує ніжки, стрункі, немов стебла. Я бачу себе! Я бачу себе…

– Навіщо я все це слухаю? – здивувалась Герда. – Не варто більше витрачати час.

І вона побігла до іншого кінця саду. Хвіртка була замкнена, але дівчинка налягла на заіржавілу клямку, і вона піддалась. Дверцята рвучко відчинились,

і Герда босоніж вибігла з квітника. Вона тричі озиралась, але її ніхто не переслідував. Зрештою вона вибилась із сил, тож присіла відпочити на великому камені. Саме зараз вона помітила, що літо вже давно скінчилось, і повноправною володаркою стала осінь. Герда нічого не знала, доки мешкала біля прекрасного квітника, де пригрівало сонце й буяли квіти цілісінький рік.

– Лишенько, скільки ж часу я змарнувала! – гірко зітхнула Герда. – Уже осінь. Я не маю часу відпочивати!

І вона підвелася. Її маленькі ніженьки боліли, а довкола було так холодно й незатишно. Вербове листя пожовтіло. Почалась мжичка, листя опадало з дерев, і лиш на терені були терпкі ягоди. Світ здавався насупленим і понурим.

Розділ четвертий

Принц і принцеса

Герда стомилася і сіла перепочити, аж поруч з’явився великий крук. Він підстрибом походжав по снігу неподалік дівчинки. Згодом крук спинив на ній свій погляд, а тоді повернув голову й промовив:

– Кар, кар! Добр-р-рого дня!

Він намагався вимовляти слова якомога розбірливіше, бо хотів бути ввічливим. Потім він поцікавився, чому вона сама-самісінька блукає білим світом.

Герда добре знала, що означає «сама-самісінька». Тож вона розповіла крукові про свої пригоди і запитала, чи не бачив він Кая.

Крук дуже серйозно кивнув головою і мовив:

– Можливо, й так, – цілком можливо.

– Невже! Ви й справді його бачили? – закричала Герда й на радощах кинулась цілувати крука.

– Спокійно, спокійно, – відказав крук. – Певно, що бачив. Думаю, це міг бути Кай. Але в такому разі він про тебе зовсім забув, адже він зараз у принцеси.

– Він живе у принцеси? – здивувалась Герда.

– Так, слухай, – відповів крук. – Але мені дуже важко розмовляти твоєю мовою. Якби ти говорила моєю, воронячою, я б міг тобі все до пуття пояснити. Ти знаєш воронячу мову?

– На жаль, я її ніколи не вивчала, – сказала Герда. – Але моя бабуся розуміла її й подеколи говорила на ній зі мною. Шкода, що я не знаю воронячої.

– Ну, то пусте, – заспокоїв дівчинку крук. – Поясню, як зможу, хоч би й не дуже до ладу.

І крук заходився розповідати Герді історію, яку чув.

– У нашому королівстві живе принцеса, настільки розумна, що прочитала всі газети на світі, ну, і забула їх теж, хоча вона й розумна. І ось якось вона сиділа на своєму троні, який – кажуть люди – не настільки то й зручний, як про нього думають. Так от, принцеса сиділа й почала наспівувати пісеньку, що починається словами: «І чому б мені не вийти заміж?»