Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

Виліз вояк на дерево та й спустився у дупло. Там усе було так, як розповідала відьма: величезний зал із сотнями запалених свічок. Солдат відчинив перші двері. Там сидів собака з очима завбільшки, як горнята для чаю, й дивився на непроханого гостя.

– Ти , песику, незлецький друзяка, – сказав солдат, а тоді підняв собаку й посадив на відьмин фартух. Та напхав до кишень стільки монет, скільки влізло. Потім опустив віко скрині, посадив собаку на місце й подався до наступної кімнати. Там і справді виявився собака з очима завбільшки, як млинові колеса.

– Краще

не дивись на мене так, – промовив солдат, посадив пса на фартух і відчинив скриню. Коли він побачив, скільки там срібла, він мерщій викинув зі своїх кишень мідні монети, напакував їх замість цього сріблом. Та ще й заплічник напхав під зав’язку.

Коли солдат увійшов до третьої кімнати, там сидів жахливий собацюра. Його очі й справді були завбільшки, як вежі, й він крутив ними, немовби велетенськими колесами.

– Вітаю, – бовкнув солдат. Він готовий був закластися, що ніколи раніше не бачив подібного собаки. Але потім вояк придивився до нього уважніше й подумав, що нічого неймовірного тут немає, тож посадив його на долівку й відчинив скриню. Боже милий, скільки там було золота! Достатньо, щоб купити всі льодяники на світі, всіх іграшкових солдатиків та коників-гойдалок, та що там казати – їх би вистачило, щоб придбати всеньке місто! Тож солдат без зайвих вагань викинув срібло і набрав у кишені золота, ще й до черевиків і кашкета напхав.

Нарешті по-справжньому розбагатів. От посадив він собаку назад на скриню, зачинив двері й гукнув крізь дупло:

– Тягни мене догори, стара відьмо!

– А ти вже взяв кресало? – запитала карга.

– Це ж треба – зовсім забув про нього!

Солдат повернувся і знайшов кресало. Тоді відьма витягнула його з дерева і він знову опинився на битому шляху – от тільки тепер його кишені, заплічник, кашкет і черевики були напхані золотом.

– А навіщо тобі це кресало? – поцікавився вояк.

– Тобі цього знати не треба, – відрізала відьма. – Маєш свої гроші, а мені віддай кресало.

– Знаєш, відьмо, – погрозливо промовив солдат, – якщо ти мені не розкажеш, навіщо тобі кресало, я шаблюкою відрубаю тобі голову!

– Ні, – впиралася відьма.

І тоді вояк відрубав їй голову. А далі склав усі гроші у відьмин фартух, зав’язав його собі на спину, як клунок, запхав до кишені кресало й подався до найближчого міста. Воно виявилося дуже затишним. Вояк оселився в найкращому готелі й замовив собі обід із вишуканих страв, адже тепер він був заможний і мав силу-силенну грошей.

А служник заходився чистити його черевики та й здивувався: чому такий заможний пан носить зачовгані шкарбани? Втім, солдат уже наступного дня купив нове вбрання і взуття, тож усі почали його неабияк шанувати. Незабаром до нього почали навідуватися мешканці міста. Вони розповідали про дивовижі, якими славляться ці місця, і про прекрасну принцесу, дочку короля.

– А де її можна побачити? – запитав солдат.

– Ніде, – відповіли йому. – Вона мешкає у великому мідному замку, оточеному стінами й вежами. Туди може зайти лише король. Принцесу оберігають як зіницю ока, бо було пророцтво про те, що вона вийде заміж за простого солдата, а король і

думати не хоче про нерівний шлюб для своєї доньки.

«Хотів би я побачити цю красуню!» – подумав солдат, але не міг придумати, як втілити бажане.

Тим часом його життя було надзвичайно приємним. Солдат відвідував театр, їздив до королівського парку і роздавав щедрі пожертви біднякам, адже він добре пам’ятав, як погано йому жилося раніше, коли в кишенях свистів вітер. Тепер він був багачем, вбирався у ошатний одяг, мав багато друзів, які запевняли його, що він чудовий приятель і справжній джентльмен, і все це неймовірно тішило колишнього вояка.

Але скільки грошей не було би, навічно їх не вистачило б. Солдат лиш пускав багатство на вітер, а прибутку не мав, і одного дня він побачив, що з усіх його статків залишилось тільки два шилінги. Тож йому довелося покинути розкішний готельний номер й перебратися до маленької кімнатки на горищі. Тепер він сам чистив свої черевики й навіть був змушений їх латати грубою голкою. Жоден із його друзів не заходив у гості на горище, до якого дістатись можна було, тільки здолавши безліч сходинок. Одного похмурого вечора, коли солдат сидів без світла, бо не мав і шеляга, щоб купити свічку, він раптом згадав про недопалок свічки у кресалі, що його він знайшов у дуплі.

Він узяв кресало і щойно викресав кілька іскор, як двері рвучко відчинилися. Перед солдатом стояв собака з очима завбільшки, як горнята, якого він бачив у дуплі дерева. Пес запитав:

– Що накажеш, хазяїне?

– Добре, – мовив солдат, – ви'знаю, що це кресало чарівне, коли ти даси мені все, що я побажаю. Принеси-но мені грошей.

Пес миттю зник і незабаром повернувся, несучи у пащі велику торбу мідних монет.

Солдат дуже швидко розібрався, як працює кресало. Якщо він вдаряв по кременю один раз, з’являвся пес, що охороняв скриню з мідними монетами. Якщо викрешував дві іскри, прибував собака, що сидів на скрині зі сріблом. А якщо вдаряв тричі, перед ним опинявся пес, який сторожував золото. Солдат знову мав силу-силенну грошей. Він повернувся до престижного готелю, вбрався в ошатний одяг, тож його друзі знову бажали знатися з ним.

Згодом вояк зрозумів, що він увесь час думає про принцесу. Йому здалося дивним, що досі ніхто її не бачив. «Люди подейкують, що вона неймовірно вродлива, – розмірковував солдат, – але звідки їм це відомо? Адже дівчина замкнена в мідному замку, справжній фортеці. Оце б знайти спосіб її побачити… Зажди-но! А де моє кресало?» Він викресав іскру, й миттю собака з очима завбільшки, як горнята для чаю, постав перед ним.

– Зараз уже глибока ніч, звісно, – промовив солдат, – але мені страшенно хочеться побачити принцесу, хоч одним оком!

Собака блискавично зник, й миттю – солдат навіть не встиг кругом себе обернутися, – повернувся з принцесою. Вона солодко спала на спині пса й виявилося такою милою, що одного погляду на неї було достатньо, аби зрозуміти: це справжня принцеса. Солдат не міг стриматися, щоб її не поцілувати, – що ж зробиш, така вже вояцька натура. Тоді пес помчав назад, щоб доправити принцесу до замку.