Соло для комп’ютера
Шрифт:
А одного разу крізь прочинені двері кабінету Зиновія Самійловича Оленка п’ятнадцять хвилин слухала уривчасту телефонну розмову про складну банківську схему з перерахуванням коштів. Зиновій Самійлович, зі слухавкою, затисненою між вухом і плечем, роздивлявся два папірці й уїдливо хихотів у телефон… І Оленка зважилася: вона викрала з його столу все, що бодай віддалено нагадувало банківські папери. Цього він їй не подарував.
— Такі справи, — закінчила Оленка довгу розповідь.
—
— Чекай-чекай, то що ти везеш? — згадала раптом вона.
— Записник електронний одному тут у подарунок.
— А покажи-но мені його.
Андрій, нічого не розуміючи, поліз до внутрішньої кишені піджака. Оленка взяла в руку чорну пластмасову книжку, покрутила її.
— Записник… — замріяно промовила вона. — Електронний записник… Комп’ютер?
— Розміром десять на п’ятнадцять? — глянув на неї Андрій недвозначно. — Завтовшки сантиметр? Такий легесенький? І скільки функцій він може виконати?
— А якщо це нове покоління комп’ютерів?
— А ти добре почуваєшся?
Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять.
— Увімкнемо? — спитала Оленка.
— Краще не чіпай.
— Не віддавай його завтра.
— А що я скажу? — стенув плечима Андрій.
— Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?
Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.
О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.
— Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю?
— Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій.
—
— Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами.
Співрозмовник погортав сторінки.
— Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза.
Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:
— А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?
— Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили.
— Як так?
— Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.
— Як так? Не може бути! Не може бути!
— Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій.
Тут у кишені вуханя писнув телефон.
— Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.
Він заховав телефон, звів очі на Андрія.
— У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?
В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.
— Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…
Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.
— Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?
— Обов’язково.
— Секунду.
Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.