Соло для комп’ютера
Шрифт:
— А Зиновій Самійлович кимось доводиться Рибицькому?
— Шваґер.
— Не може бути! Як Матвій угадав! А що сталося з синім джипом?
— Затопили його, холєра. Просто у ставку неподалік від бані Сечені.
— І я бачила його… — звела очі Марина.
— …на штрафмайданчику, вже потому, як рятувальна команда зробила йому штучне дихання.
Ще за годину Ольжич власноруч виставив за двері всіх гостей, нагадав Андрію, щоб не їхав ніде з міста, бо для слідства він досі під підозрою, склав свої записи до чорної конторської теки й
— Пора нам, Наталко, з батьком твоїм стрітися. В нього посада яка?
— Керівна.
— Отож-бо: доступ має. Як його по батькові?
— Тарас Антонович.
— Ну, Наталю Тарасівно, а не час вам їхати пекти пляцок із маком? Я до вас завтра на гостину.
— Вже їду! — відсалютувала я.
Ми вийшли з Матвієм надвір. Вечоріло, сутінки наповзали на місто, але влітку темрява огортає вулиці так помалу, ніби сонячна колісниця сповільнює свій хід, даючи коням передихнути перед тим, як зробити стрибок за обрій. Мовчки ми дійшли до метро, мовчки ступили до вагона. На Контрактовій площі Матвій ніби прокинувся зі сну:
— Ти з Нінкою давно не говорила?
— Останній місяць — зовсім.
— І нічого не знаєш?
— Залежить від того, що ти маєш на увазі. Як на мене, то сьогодні моя загальна обізнаність ледве не досягла критичної межі.
— І Нінка, виходить, тобі не дзвонила?
І тут я втямила, до чого він веде.
— Ну?
— Я бачив твою книжку в «Сяйві». Дуже приємна зелененька обкладинка. Вітаю!
— Почекай, чому зелененька? Малюнок був жовтий, осінній…
— Фарби не вистачило. Якось же економічна криза в країні має себе проявляти, а то папір у книжці білий — аж вилискує…
Майже тиждень пішов на те, щоб привести до ладу всі можливі формальності. Ольжич чемно поспілкувався з моїм батьком, потім із його колегами, тільки мені вони й слова не розповіли. Щоразу, як я намагалася смикнути завісу таємниці хоч за краєчок, у тата ставався напад трудоголізму, тож я, сопучи, мусила тримати два дротики, які терміново треба запаяти… або дві дошки, які негайно треба збити докупи…
Кілька днів готувався від’їзд Матвія в Угорщину — позаяк Оленка була надзвичайно цінним свідком, вирішили її спершу таємно переправити у Львів, причому за безпеку бралися відповідати як угорська, так і українська сторони. Зі Львова вже на Київ. А тут уже Ольжич її зустріне за всіма правилами. Як виявилось, Оленка не мала навіть закордонного паспорта, тож Ольжич, застосувавши тільки йому відомі методи впливу на ВВІР, виробив паспорт, не подавши ні Оленчиних українських документів, ні самої натури.
У четвер Матвія нарешті відправили в Чоп.
Цілий день ми з Мариною збирали його в далеку дорогу та давали надзвичайно цінні настанови.
— Візьми светрик для Оленки: у Львові завжди дощі…
— Подзвони з дороги, щоб я не нервувалася!
— І не забудь парасольку!
— Ти гроші, гроші маєш?
— Де ти поклав квиток?..
За
Вела я машину обережно, бо на київських дорогах треба мати гартовані нерви. Ми наближалися до повороту. Я — про всяк випадок — стала в лівий ряд. Не встигла цього зробити, як нас зліва величною дугою обійшов синій красень «вольво» з червоними номерами CDP.
— DP — це «дипломат», треба розуміти. А CDP — це «супердипломат»? — поцікавилась я.
Марина і Матвій тільки хмикнули.
— Як далі їхати? — запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом.
— На наступному перехресті повернеш ліворуч, — скоромовкою пояснила мені Марина.
— А якщо я тут поверну?
— Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли?
Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося.
— Що це за жученя попереду пхається? — обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості.
— Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований.
Кінь стояв дибки.
— Символізує одну кінську силу?
Жученя проїхало прямо, ми повернули.
Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось — поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?..
На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют.
Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок.
— Натулю, подай серветки — вони на креденсі,— говорила мені мама крізь гамір гостей. — Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,— давала вона настанови батькові.
Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене — то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали.