Соло для Соломії
Шрифт:
Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала… Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка – невідомо.
Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.
– Батькам неїним скажемо, – Люба Личункова. – Воне й приїдуть,
– Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.
– Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.
Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:
– Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.
І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.
– Ви як хочете… А я за ними піду…
– Куди?
Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.
– Він і тебе може стрелити.
– Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно-дрібно.
– Нате, передасте, коли що.
І торбинку свою Любці до рук ткнула.
– Соломко! – Вірка зойкнула. – Не дурій, подруго. Чуєш? – І пожартувати спробувала. – Бо й заміж не вийдеш. Обоє ухажорів плакатимуть. Соломко… Ну що за людина! Дівоньки…
Та Соломійка вже не йшла – бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала – вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина – Руфка. Хай яка вона ни є… Таж ни мона й таку ні за що вбивати…
У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам ізраїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».
– Отче, – прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. – Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була… то хіба… хіба… хіба мона за те умертвляти неї?
Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена…» [19]
19
Старий Завіт. Книга Юдити. 9-1
Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.
Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:
– Гальт!
– Пане, – з відчаєм гукнула Соломійка. – Сказати вам щось маю, пане…
Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.
– Пане, тико три слова… Два слова…
Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла – ще крок і він може справді стрелити.
20
Стій! Назад! Стрілятиму!
«Юдита припала лицем до землі», – почула знову Соломійка.
Наче блискавка сяйнула перед нею. Вона опустилася на коліна й на колінах поповзла до німця.
Він дивився здивовано, все здивованіше, як і Руфина, Соломійка те добре бачила, бо голова не була опущена, а очі вбирали двох – ката і його жертву.
За метрів три вона спинилася. Хотіла підвестися, але побоялася.
Як же йому сказати?
Як сказати і що?
Головне – що?
– Ти тоже… юде?
Німець спитав з цікавістю, трохи збентежено, але й трохи насмішливо.
– Нє, – сказала Соломійка. – Ми з одного села. В один день і родилися. Вона не юдейка, пане. Одпустіть її. То наша дівчина. – І раптом сказала несподіване: – Якщо треба, ми обоє до Німеччини на роботу поїдемо.
Німець пожував спершу нижньою губою верхню, потім навпаки. Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.
– Отпустіт? Юде?
– Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане…
Він скривився, мов з’їв дику грушку.
– Ставайт…
Соломійка зрозуміла – їй дозволяють підвестися.
Вони стояли одне проти одного. Мовчали.
Соломійка бачила – в Руфининих очах зблиснула надія.
Німець про щось думав. Міркував.
– Отпустійт? Зовісєм?
– Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, – спромоглася на слово Руфина. – Дві. Скільки схочете.
– Яйка? Млєко? Курйочка…
Видно було – він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.
– Найн. Нє курйочка… Другой курйочка…
Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.
– Ду бін майн курйочка [21] … Майн лібе медхен [22] … Мі будєш дьєлай любофф… Ґут ґешефт? [23]
Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.
Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.
21
Ти будеш моєю… (нім.).
22
Моєю любою дівчинкою (нім.).
23
Гарна угода (нім.).