Соло для Соломії
Шрифт:
– Чудною наша невістка стала, – казала свекруха до свого чоловіка. – То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося…
– А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, – відказав свекор.
– Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала…
– Так то пусля… Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.
– Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло – наперед у женську середину заглєдувати.
5
У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія
Крик… Крик був… Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?
Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.
– Божечку мій, – зойкнула Соломія.
Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.
– Я зара, зара…
Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.
– Встати можеш?
Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.
– М-можу встати… Тилько не тре’…
І раптом звівся на лікті, лице наблизив.
– Ти мене ліп… Ліпше поцілуй…
– Що ти, що ти, Степанку, – відхилилася Соломія.
– Не хоч? А я би тебе кожен день цілував…
Він упав на траву і вже прохрипів:
– У губи, в шию… А схотіла б, то й у гузницю…
Соломія таки торкнулася розпашілими вустами його лоба.
Степан зненацька схопив її обома руками, притис і зашептав на вухо, як у гарячці:
– А хоч – скажу, що дитина од мене?
– Степане!
Соломія спробувала відсахнутися, та він рук не розчеплював. Коли ж шарпнулася сильніше, обм’як, і як люди підбігли з хати за поворотом, лежав напівпритомний. Правда, коли на воза стали вкладати, очнувся, прошептав: «Я сам», та заточився, ледь підхопили під руки.
Степан не вмер, тильки з тої пригоди слабувати став, скаржився на болі в боку і спині, що голова часом, особливо, як до тяжкої роботи брався, шумить. У селі по лікарнях їздити було не прийнято, та й грошей в родині не водилося. Тож покликали Настю Луциху і Варку Харитониху, котрі на травах зналися, а Варчин Демид хребця вправив, то трохи полегшало.
Переживала Соломія, щоб передчасних пологів не сталося, аби обійшлося. Більше того, наблизилося й минуло Сплиннє, а дитина не просилася на світ. Соломія було злякалася якось, часто-часто серце загупотіло – мо’, не дай Біг, мертва вже її дитинка, і невимовно зраділа, як почула спершу слабкі, а потім сильніші й сильніші поштовхи.
– Дитинонько, мама тибе жде, – прошептала щасливо.
6
Народилася дочка Соломії Троцюк, Зозуликів невістки, жони їхнього сина Антона, мешканки поліського села Загоряни, громадянки Другої Жечі Посполитої, на четвертий день після Головосіка, [7] на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового за новим, як у селі казали, польським стилем. Приймала пологи й бабила, себто перев’язувала пупа, двоюрідна тітка Антона, Рипина [8] Трикальова. Коли дитя з’явилося на світ і спочатку якось аж навіть жалісливо пхинькнуло, перш ніж гучно зарепетувати, баба Рипина, як
7
Народна назва дня Усікновення голови Івана Хрестителя, відзначається 11 вересня.
8
Поліська вимова ім’я Горпини.
– Дівка, – звістила весело і трохи стомлено Рипина породіллі, виснаженій довгими пологами, те, що Соломія і сама знала.
На четвертий день після народин, як і годилося, батько Антін пішов до батюшки, отця Андронія, домовлятися про ім’я новонародженої та день хрестин. Споконвіку давали ім’я за святцями, за тим святим, преподобним чи ще кимось, на чий день припадали народини. Правда, в останні роки все менше дотримували суворих приписів-канонів та й з отцем Андронієм за пляшчину чи гинший хабарчик мона було домовитися, те добре загорянці знали.
Соломія, котра вже й на ноги звелася, і почувалася добре, більше того, перебувала на сьомому небі од щастя, дивлячись на своє маленьке диво, що смішно плямкало, притуляючись до теплих маминих грудей. Навіть пронизливий, з невеличкою хрипотинкою крик манюпуньої крихітки (а втім, дочка вродилася нічогенька) звучав для матері як прекрасна музика.
До кошика вклала чималий шмат сала, кільце домашньої ковбаски, два десятки яєць, банку зі смальцем, десяток рум’янощоких яблук й свіжозарубану курку. Ну й, звісно, поставила блєшку монопольки, «вудки виборової».
– Марією, скажи, назвати хочемо, чуєш, Марією, – напучувала Соломія. – Ни забудь.
– Та чом би я мав забути, – вдавано нахмурився Антін. – Ну, я пуйшов.
– Буде щось там впиратися батюшка, то напомни, що позавтра [9] Друга Пречиста, [10] Маріїн день.
День, що передував Другій Пречистій, був нічим не примітним осіннім днем. Сірим і захмареним. Сонце возсіяло для отця Андронія, коли гість ступив до священикової хати, що тулилася до дзвіниці біля дерев’яної, ще з сімнадцятого століття, церковки. Отець Андроній знав про аж двоє уродин, що трапилися цими днями в селі, й чекав приходу батьків, бо щось довго в парафії не було хрестин. А що йому хотілося випити та й матушка за доброї оказії пішла попліткувати аж на другий кінець села, то дари добросердних і таки богобоязливих парафіян частково опинилися на столі. Не найбагатший, але й не бідний сельчанин, котрий завітав до господи, годився за компаньйона, а отець Андроній любив побалакати, коли вип’є. Та перш, ніж сісти за стіл, батюшка дістав святки й сказав, що зара подивиться, день якої святої чи великомучениці на п’ятнадцяте чи, по-православному, на друге сентября припадає. А погортавши книжницю, прорік, що цей день – то є день преподобної Руфини, то так і належить новорождену назвати. Руфиною.
9
Післязавтра (діалект.).
10
Свято Різдва Пресвятої Богородиці, припадає на 21 вересня.
– Руфиною? – Антін не на жарт злякався, аж всередині похололо. – Змилуйтесь, батюшко. То ж якесь жидівське ім’я.
– Жидівське, кажеш? – отець Андроній примружив око, а потім значливо підняв вказівного пальця. – У Христа нема ані елліна, ні єврея, а є паства Божа. Отак-то, сину мій.
«Як же я Соломії скажу?» – подумав Антін, а вголос мовив:
– А ни мона якось по-інакшому?
– По-інакшому? – Око батюшки прискалилось, а затим подивилося пильно-зважуюче. – Василисою або Домною мона. Бо їх, великомучениць, день якраз випадає після Руфини.