Соло для Соломії
Шрифт:
Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі. Це були природні запитання маленької дівчинки, яка пізнавала світ – про квіти, рослини, про небо і сонце, про тварин і людей. Але наведемо запитання, котрі ставили в глухий кут батьків, а особливо маму Соломію-старшу, зате викликали довгі роздуми Соломійки-молодшої. Наприклад: «Чому світять зорі і на чому вони тримаються?», «Як же дме вітер, якщо ми його не бачимо?»
– Зорі – то душі янголів, які оберігають людину, – казала мама.
– І в мене є зірка?
– Аякже, доню.
– Яка?
– Того
– Чого ж ни знає?
– Так рішив Бог.
– А мені так хочеться дізнатися.
– І мені хотілось би. Али не мона.
– А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Боженьці стане нас шкода. І він скаже – осьо ваші зірки.
– Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.
– А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.
І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Христа-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:
– Боженько не хоче зі мною говорити.
Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.
– Він колись заговорить з тобою, – сказала Соломія-старша.
– А коли?
– Як будеш слухняною.
Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.
– Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь. [11]
– Спитай щось у нього, – радить мама.
11
Сонечко, божа корівка (діалект.).
– А що?
– Що хочеш.
– Як же дме вітер, коли ми його не бачимо? – серйозно каже Соломійка до комашки.
«Тре’ буде обов’язково віддати її до школи», – думає Соломія.
Петрусь розтуляє крильця і летить.
– Полетів, полетів, – плескає в долоньки Соломійка. – Він спитає у вітру, от побачиш. Він уміє говорити з вітром.
Соломійка просить маму, яка саме пере в ночвах білизну:
– Я тобі поможу, добре?
– Добре.
Вона помагає мамі терти золою татові підштаники. Вона геть до всього береться – прати, лущити горох-квасолю, різати зело, годувати курей і качок – щоб не робили мама, тато, дід чи баба, а то й братики.
«Золота дитина», – думає Соломія.
Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє – їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.
Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим – завше клопіт, як є дочки в хаті.
– Якщо ти так вважєєш…
– Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?
– Як то що? Дівчина, потому – жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.
– Доброго?
– Я хотів сказати – багатого.
– Багатого?
– Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.
– Мені страшно, Антоне, – Соломія. – Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.
– Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки – як хоч.
– Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, – горнеться до чоловіка Соломія. – Хай буде вона одна.
Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить – дивне й непереборне бажання – живе в ній.
Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане – долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.
Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні – пхе, сестричка, дівчисько – міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідомленою дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.
Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові – десять з половиною, старший брат каже до молодшого:
– Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.
– Чого?
– Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.
– Твоя правда, – зітхає Василько. – Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.
– А діти?
– Що діти?
– У неї мусять бути діти…
Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:
– Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.
– Ну, й мені тоже шкода, – брат. – Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.
– Зурочать?
– Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.
Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.
2
Джмелі. Соломійка зовсім не боялася цих великих волохатих комах. Не боялася з раннього дитинства. Ще коли ледь говорити вчилася, побачила великого джмелиська і заплескала в долоньки: