Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
— Ви не скажете мені, де Ірма?
Він подивився на неї, примружившись від сонця:
— Продавщиця ковбаси? — Дженнсен кивнула:
— Так. Де вона? Вона не могла піти так рано. Їй треба було розпродати свій товар. Чоловік посміхнувся:
— Вона сказала, що наше вино допомагає їй швидше продавати ковбаски.
Дженнсен стояла, широко розплющивши очі:
— Так вона вже пішла?
— Так, пішла. І її ковбаски допомогли нам у продажу вина. Люди воліють запивати пряні ковбаски з козлятини добрим вином.
— З
Посмішка чоловіки згасла.
— Що сталося, пані? Ви виглядаєте так, ніби вас тільки що поплескав по плечу гість з потойбічного світу.
— Вона продавала ковбаски з козлиного м'яса? Він кивнув з заклопотаним виглядом:
— Так, серед інших. Я їх всі спробував, але особливо мені сподобалися ті, що з козлятини, зі спеціями. — Він кивнув на своїх братів. — Джо найбільше сподобалися яловичі, а Клейтону — свинячі. А по мені, так краще всього з козлятини.
Дженнсен затрясло.
— Де вона? Я повинна знайти її!
Чоловік почухав потилицю, розпатлані своє світле волосся.
— Прошу вибачення, не знаю. Вона часто приїзжає сюди з ковбасками. Гарна жінка, завжди посміхнеться, кожному знайде добре слово.
Дженнсен відчула, як остигаючі на холоді сльози біжать у неї по щоках.
— Але де ж вона? Де живе? Я повинна знайти її. Чоловік схопив Дженнсен за руку, наче боявся, що вона зараз впаде.
— Вибачте, пані, але я не знаю. А в чому справа?
— У неї мої тварини. Мої коні. І Бетті.
— Бетті?..
— Моя коза. І коні. Ми заплатили їй, щоб вона постерегти тварин, поки ми не повернемося.
— О-о! — Чоловік спохмурнів, у нього явно не було для Дженнсен хороших новин. — Мені дуже шкода. У неї так жваво йшла торгівля, що ковбаски швидко закінчилися, а зазвичай на те, щоб усе продати, вона витрачає цілий день. Вона ще тут з нами посиділа, і ми досить довго розмовляли. А потім вона сказала, що їй пора додому.
Дженнсен судорожно намагалася зрозуміти, що робити далі. Вона перебувала в цілковитому замішанні. Здавалося, все навколо мчить, обертаючись, з неймовірною швидкістю. Але немає нічого, крім самотності.
— Будь ласка, — сказала вона, і голос її затремтів від стримуваних сліз, — не можу я найняти у вас коня?
— Нашого коня? А як же ми відженемо фургон додому? Крім того, у нас не верхові коні. Немає ні сідел, ні стремен…
— Будь ласка! У мене є золото. — Дженнсен полізла за гаманцем. — Я можу заплатити.
Однак гаманця на місці не виявилося. Дженнсен відкинула поли плаща.
На поясі, поряд з ножем, були тільки короткі шматочки ремінців, начисто зрізані.
— Мій гаманець… Мого гаманця немає. — У неї перехопило подих. — Мої гроші…
Чоловік сумно дивився, як вона чіпає обрізки на своєму поясі.
— Тут нишпорить безліч підлих людей, які так і норовлять
— Як же так? Мені ж треба!
Він мовчав. Дженнсен озирнулася, намагаючись знайти торговця заклинаннями. У мозку, як спалах, пронісся спогад. Торговець хапав її за руку, підштовхував. А насправді в цей час зрізав гаманець. Вона навіть не пам'ятала, як він виглядав — хіба лише плечі були обсипані лупою. Їй тоді зовсім не хотілося дивитися йому в обличчя, зустрічатися з ним очима.
— Ні… — застогнала вона. — Ні, будь ласка, ні! — Вона важко сіла на землю поруч із прилавком. — Мені потрібен кінь. Милостиві духи, як мені потрібен кінь!
Чоловік квапливо наповнив чашку вином і присів перед заплаканої Дженнсен навпочіпки.
— Ось, випийте.
— У мене більше немає грошей, — тільки й змогла вона вимовити крізь ридання.
— Безкоштовно. — Торговець вином співчутливо посміхнувся, оголивши в усмішці рівні білі зуби. — Це допоможе. Випийте до дна.
Два інших брата, Джо і Клейтон, теж світловолосі, стояли за прилавком, тримаючи руки в кишенях і співчутливо схиливши голови, дивилися, як їхній брат заспокоює Дженнсен.
Він підніс чашку прямо до рота ридаючої дівчини, намагаючись змусити її випити. Частина вина пролилася на підборіддя, трохи потрапило в рот, і їй довелося проковтнути його.
— Навіщо вам потрібен кінь? — Запитав чоловік.
— Я повинна дістатися до будинку Алтеї.
— Алтеї? Старої чаклунки?
Дженнсен кивнула, витираючи вино з підборіддя і сльози зі щік.
— Ви запрошені до неї?
— Ні, — зізналася Дженнсен. — Але мені туди треба.
— Навіщо?
— Це питання життя і смерті. Мені потрібна допомога Алтеї, інакше може загинути одна людина.
Зігнувшись перед нею і все ще тримаючи в руках чашку, чоловік відвів погляд від її очей і глянув на руді кільця волосся, що вибиваються з-під капюшона. Постояв так, впираючись лівою рукою об коліно, випростався і повернувся до своїх братів, а Дженнсен тим часом намагалася перестати плакати.
Упоратися зі сльозами виявилося важко. Бетті була її другом, помічницею і якимось зв'язком із загиблою матір'ю. Дженнсен віддала б зараз все на світі, тільки б побачити, як Бетті привітно махає стирчачим вгору хвостиком.
Тим не менше треба було брати себе в руки. Плачем вона нічого не доб'ється. Треба щось робити. Тут, поруч із палацом лорда Рала, допомоги не знайдеш, а тепер ще й грошей немає. І немає поруч Себастяна, на якого тільки й можна було сподіватися. Навпаки, тепер його життя залежало від того, що вона зробить. Не можна сидіти, жаліючи себе. Вона не мала уявлення, як визволити Бетті, але в ще меншому ступені вона уявляла, як допомогти Себастяну. Це було найважливіше, саме це їй і належало зробити. А вона тут втрачає дорогоцінний час!..