Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Звичайно, Дженнсен потрібна була допомога, але вона дуже боялася довіритися незнайомій людині.
— Мене звати Том, — сказав він, ніби прочитавши її думки. — Я буду вдячний, якщо ви дозволите мені допомогти вам.
— Що ви маєте на увазі?
— Ну… ви ж сказали… Існують речі, які потрібно робити, навіть якщо буде ризик для життя… щоб у житті було більше сенсу. — Він крадькома глянув на руді кучері під її капюшоном, а потім додав урочистим тоном. — Таким чином, я висловлю вам… вдячність, якщо зроблю щось в цьому роді.
Вона
— Мене звати Дженнсен. Але я не…
— Тоді поїхали! У мене є трохи вина…
— Я не люблю вино. Від нього хочеться пити. Він знизав плечима:
— Є і вода, скільки хочете. А ще я захопив з собою пиріг з м'ясом. Присягаюся, він ще теплий, якщо ви візьметеся за нього просто зараз.
Дженнсен вивчаюче дивилася в його очі, блакитні, як у її батька-виродка. Однак в очах цієї людини була простодушна щирість. І його посмішка була сором'язливою, а зовсім не нахабною.
— Невже у вас немає дружини, до якої треба повертатися?
На цей раз Том почервонів, спустив очі і втупився в землю:
— Ні, пані. Я не одружений. Я багато роз'їжджаю і не можу уявити, щоб якась жінка погодилася на таке життя. Крім того, постійні роз'їзди не дають мені можливості завести знайомство достатньо довге, щоб почати думати про одруження. Коли-небудь, звичайно, я постараюся знайти жінку, яка захоче розділити зі мною життя, таку жінку, яка змусить мене посміхатися, таку, якій я буду до вподоби.
Дженнсен була здивована тим, що питання викликало в нього таке почуття сорому. По-видимому, сміливо заговоривши з нею, він подолав природну боязкість. І хоча він був по натурі людиною привітною, але, виявляється, болісно соромливий. Боязкість цієї сильної людини перед нею, самотньою дівчиною, заспокоїла Дженнсен, і її страх пропав.
— Якщо це не заподіє шкоди вашим справам і заробітку…
— Не заподіє, — перебив він. — Анітрохи! — Він махнув рукою в бік ринкової площі. — Ми сьогодні отримали гарний прибуток і можемо дозволити собі трохи відпочити. Мої брати не заперечували. Ми багато роз'їжджаємо і купуємо всякі товари, які трапляються… якщо ціна вигідна… не тільки вино, але й килими, а навесні — курчат, а потім перепродуємо. І для братів трохи відпочити від усього цього буде тільки на користь.
Дженнсен кивнула:
— Мабуть, я скористаюся вашою допомогою, Том.
Він відразу посерйознішав:
— Звичайно! Адже на карту поставлено життя людини. — Том виліз на повозку і простягнув руку. — Обережніше, пані!
Вона вхопилася за цю величезну лапу і поставила ногу на залізну сходинку:
— Мене звати Дженнсен, Том.
— Так, ви вже говорили, пані. — Він дбайливо посадив її на сидінні, витягнув звідкись кілька ковдр і несміливо поклав їй на коліна.
Дженнсен розправила ковдри і з вдячністю посміхнулася, відчувши, як відразу стало тепліше. Том тут же витягнув з воза згорток, посміхнувся своєю збентеженою кривою усмішкою і вручив Дженнсен загорнутий в білу ганчірку пиріг.
— Якщо хочете, можете сісти ззаду. Я взяв із собою купу ковдр, щоб ви не змерзли. Ззаду вам буде зручніше, ніж на дерев'яному сидінні.
— Мені поки і тут добре, — не погодилася Дженнсен. — Коли я поверну свої речі та гроші, я заплачу вам. Том узявся за віжки:
— Так, якщо ви так хочете. Але я зовсім не наполягаю.
— Так, я так хочу, — сказала Дженнсен, і візок, гойднувшись, рушив в дорогу.
Незабаром Том повернув на північ.
До Дженнсен тут же повернулися всі її підозри:
— Що ви робите? Куди я, по-вашому, прямую?
Він подивився на неї з чималим здивуванням:
— Ви ж казали, що хочете дістатися до будинку Алтеї, чи не так?
— Так, але мені говорили, треба рухатися на захід… — І Дженнсен пояснила, як збиралася йти.
— Ага, — сказав він, вислухавши. — Так теж можна, але ви витратите цілий зайвий день.
— Навіщо ж тоді ця жінка розповідала мені про дорогу, яка займе більше часу?
— Напевно, тому що саме таким шляхом ходять до Алтеї ті, хто не поспішає.
— А навіщо вони ходять шляхом, який займає більше часу?
— Люди ходять так, тому що бояться болота. Довгий шлях теж приведе вас до будинку Алтеї, і не треба буде забиратися в трясовину. Ймовірно, це був єдиний шлях, відомий тій жінці. Але так буде швидше.
Дженнсен довелося вхопитися за поручні, щоб утриматися, так як напівпорожню повозку, призначену для перевезення важких вантажів, сильно підкидало на вибоїнах. Том виявився правий: на дерев'яному сидінні було занадто жорстко.
— А хіба мені не слід боятися болота? — Нарешті запитала вона.
— Гадаю, слід.
— Тоді чому ж ми повинні їхати цим шляхом? Том кинув швидкий погляд на її волосся:
— Ви сказали, що на карту поставлене людське життя. — В його голосі не залишилося й сліду колишньої боязкості. — Ця дорога займе набагато менше часу, ми зріжемо гак. Проблема лише в тому, що на шляху буде болото.
— А хіба подолання болота не займе більше часу?
— Повірте мені, ви виграєте цілий день. Тобто в обидва кінці збережете два дні.
Дженнсен не любила болота. Вірніше, вона не любила тварюк, які жили в болотах.
— Це набагато небезпечніше?
— Ви б не вирушили в дорогу без припасів, якщо б це не було справою життя або смерті. Раз ви готові були ризикнути своїм життям, значить, хотіли виграти побільше часу. Звичайно, я можу відвезти вас і більш безпечним шляхом. Вирішуйте самі, але це буде на два дні довше.
— Так, ви праві. — Від лежачого на колінах Дженнсен пирога з м'ясом віяло затишною теплотою. Як було приємно взяти його в руки!.. Напевно, цей Том турботливий чоловік, раз захопив із собою пиріг. — Спасибі вам, Томе! Ви подумали навіть про те, як витратити менше часу. Він знову глянув на неї: