Сонячнии? промінь

Гринченко Борис Дмитриевич

– Де ти так довго блукав?
– скрикнув йому назустріч Семен.- Їсти хочеться, аж шкура болить!

– Здоровкався з містом,- одмовив Марко.

– А це що?
– згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.

– Се де ти взяв?
– спитався Марко, розгортаючи брошурку.

– Де! Се нашого гурта перше видання - тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.

– Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!

– А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть,

що се моя перша книжка - чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.

– За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?

– Вчитель писав - боїться.- Семен сказав прізвище і додав:

– Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,- як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,- хоч його вже й половина минула,- мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..

– Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?

– Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто!
– загукав він.- Та давайте їсти, бо помремо з голоду!

– А мені що до того!
– озвалася з сіней Марта.

– Як то - що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!

– Оце мені лихо з вами!
– сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.- Треба вже чогось вам дати їсти.

– Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею!
– скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.

– Чого ти так на мене дивишся?
– спитався той.

– А чого ти такий змарнілий та наче сумний?

Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:

– Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?

– І твоя річ така?

– І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?

– Ах ти дурне, дурне!
– промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима.
– А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!

Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,- у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.

– А знаєш що?
– озвався Семен, виходячи на вулицю.
– Зайдімо ми до Шкляренка - мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.

– Якого се Шкляренка?
– спитався Марко.- Того, що етнографічні матеріали колись друкував?

– Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного

та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді - років перед п'ятнадцятьма,- ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?

– Цікава.

– Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.

– Чого?

– Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.

Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.

– Приймайте гостей, Максиме Кириловичу!
– промовив до його Семен.

– Просимо!
– відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.

Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий - видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.

Семен познайомив Марка з Шкляренком.

– Прошу сідати!
– промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку - чи то невдоволення, чи то роздратування.

– Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,- заговорив Семен.

– Чого і куди?

– Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.

– Не варто й ходити.

– Чому?

– Бо однак нічого не буде з тих заходів.

– Отже, видруковано вже одну книжку.

– То випадком, а потім усе діло скаламутиться.

– Та чого ж так?

– Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!

– А мене ж та себе до яких ви лічите?
– спитавсь усміхаючись Семен.

– Хотів би до перших,- озвався зовсім поважно Шкля- ренко,- а проте - не знаю.

– Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу?
– спитався Марко.

– Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками - знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу - хто робить? Півтори людини, а всі останні леда- рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте - ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..

– Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...

– А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..

Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.

– Тяжко, але правда,- згодився Марко.- Багато гріхів на нашій інтелігенції.