Сонячнии? промінь

Гринченко Борис Дмитриевич

Так поминула зима, прийшла весна. Повіяло новим життям і ще дужче розбуркало в Катерининих грудях бажання робити. Їй схотілося тепер іти в учительки на село. Хотіла понести туди той новий світ, що засвітивсь у неї в душі, запалити його і в темному розумові сільського робітника. Довго думала про се, міркувала всяко і зважилась досягти свого. Зважливості треба було, бо доводилось ще мати справу з батьком та матір'ю.

Се було влітку, вже знов на селі. Гарним теплим днем уся сім'я (опріче Івана Дмитровича, що лишився тепер у Петербурзі),

сиділа за вранішнім чаєм. Звичайно, тільки під час їжі можна було побачити вкупі батька та матір, бо ввесь день батько, хоч і не хазяйнував сам, десь ходив по господарству, по обіді спав. Катерина наважилась поговорити про свою справу зараз же. Підождала, поки брат та сестра з гувернанткою пішли. Батько допивав чай і мав зараз іти.

– Постривайте трошки, тату, мені треба з вами поговорити,- тихо промовила Катерина і трохи зблідла.

Мати, здивувавшись, мовчки глянула на неї, а батько своїм звичаєм скрикнув:

– А про що ж там говорити? Кажи швидше, бо мені по хазяйству треба!
– і він розкинувся на стільці, одпихкуючись усім своїм важким тілом.

– Я хотіла поговорити з вами,- почaла Катерина,- ось про віщо... Я не можу так сидіти, без ніякого діла. Мені нудно, таке життя не вдовольняє мене. Я хочу роботи.

– Якої ж тобі роботи?
– запитався батько, високо піднявши з дива свої густі брови.

Мати поки мовчала.

– Я знайшла собі роботу. Я хочу вчителювати в народній школі.

Пан Городинський одразу відкинувсь од стільця й випроставсь. Він не міг ні слова сказати з превеликого дива і тільки сидів та дививсь на дочку, кумедно вирячивши оці та роззявивши рота... Так тяглося досить довго, аж поки нарешті він важко одхакнувся і, знов розлягаючись на стільці, сказав:

– Ххаа! Як ти мене здивувала... і вигада таке!

– Я кажу без жартів, тату!

Мати, що ввесь сей час дивилася на дочку своїм сухим поглядом, спиталася нарешті ласкаво:

– Відкіля се в тебе такі кумедні бажання?

– Вони, мамо, зовсім не здаються мені кумедними,- тихо й твердо відмовила Катерина.
– А повстали вони з того, що я зрозуміла, що не гаразд сидіти людині без діла, що я не маю ніякого права це робити.

– Ніхто тобі й не каже, щоб ти сиділа без діла,- сказала мати.
– Ший, читай!

– Помагай матері в хазяйстві...
– додав батько.

– Се мене не вдовольняє. Мені хочеться справжнього діла, а не іграшок з вишиванням. А щодо хазяйства, у нас тут стільки слуг, що мені робити нема чого.

– Справжне дівчинине діло - дожидатися, поки її віддадуть заміж і тоді зробитися доброю матір'ю та господинею!
– сказала мати авторитетно.

– Мамо,- відповіла Катерина,- се колись так думали. Тепер думають інакше і роблять інакше.

– І відкіля ти набралася таких поглядів?
– спитала мати, уважно дивлячися на дочку.

– А се, мабуть, од того шибеника Кравченка!
– скрикнув батько.- Не дурно я бачив, що ти, Катерино, все з хохлацькими книжками

панькаєшся!

– У всякому разі можете бути певні,- відмовила, трохи почервонівши, Катерина, - що не він мене навчив іти вчителькою. Та се й не важно. Річ в тому, що я бажала б бути вчителькою.

– Але ти нею не будеш!
– спокійно казала мати.

– Мамо! Я мушу нею бути!
– знов тихо, але зважливо відповіла Катерина.- Я хотіла б упевнити вас...

– Будь ласкава, не говори і не впевняй,- зимно відмовила мати,- се ні трохи не поможе!

– І вона вийшла з світлиці.

– Що бо ти, Катю, надумала?
– спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.

– Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.

– Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?

– Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.

– Та нащо ж тобі діяльність?

– На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти - мене тягне до його.

– Не розберу я!
– розвів руками батько.- Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.

І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.

Проминув тиждень,- ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:

– А що, облишила вже своє вчителювання?

– Не облишила, тату, та й не облишу ніколи!
– відмовила Катерина.

Батько аж підскочив на стільці:

– То це ти знов?
– скрикнув.
– Та ти ж знаєш, що то таке школа?

– Знаю.

– Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа - се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се - мізерна плата - яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се - тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се - п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...

Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.

– І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?

– Адже інші перетерплюють,- чому ж я ні?

– Бо їм нічого їсти,- сказала мати,- а тобі, здається, сього не бракує.

– Але мені бракує діла.

– Про твоє «діло» краще ніколи не говори ти зо мною,- відказала мати.

– Мамо,- промовила зблідши Катерина,- я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.

В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.