Сонячнии? промінь
Шрифт:
– Я згоджуюсь з вами,- сказав він до Марка,- але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?
– Боротися з тим упливом,- одмовив Марко.
– Це легко сказати, та нелегко зробити.
– Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю - вживати ті слова, які йому
Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:
– А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете?
– спитавсь він.
– Я?
– промовила дівчина і почервоніла.- Мені дуже подобається все - і оповідання, і мова.
– От спасибі, що оступились!
– скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.
– А от що правопис...- почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.- Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.
І знов почалася довга спірка вже за правопис...
Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про -тся та -цця, щоб на його гаяти стільки часу.
– Так дивитись на діло - се значить не поважати свою мову!
– скрикнув Тапчанський.
– Вибачайте,- одмовив Марко,- а чим може людина довести, що поважа свою мову?
– Як - чим? Поважним поглядом на неї!
– Отже, ні! Працюючи сією мовою!
– відказав спокійно Марко.
Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.
А тим часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:
– А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!
– Чому ж се так?
– задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,- рішили писати тся.
– А що-то ми будем ще видавати?
– спитався Бійчевський.
Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:
– У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.
– Добре!
– сказав господар.- А коли ж?
Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.
– Нема ладу!
– промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.
– Де?
– спитався той.
– У нашому товаристві. За кожну дрібницю - суперечки. Про що не почни - всі не в один гуж тягнуть,
Семен мовчав, і Марко говорив далі:
– Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.
– Еге...- мугикнув Семен.
– Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,- так, здається, він каже, Семене?
– Еге... Та про що ти кажеш?
– А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків «індивідуалізм». Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...
– А як тобі подобається Овсієнкова дочка?
– зненацька перепинив Марка Семен.
Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:
– А на що тобі Овсієнкову дочку?
– Правда, гарна цівчина?
– Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...
– До того ще й розумна!
– знов перепинив Семен.
– Хто?
– Та Маруся ж Овсієнкова!
Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.
– А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,- вона гарна дівчина, щира - мені подобається.
– Справді?
– радісно спитався Семен.
– Ходім!
Вони пішли і трохи помовчали, далі Семен сказав:
– Ну, ти вже, мабуть, догадавсь?
– Про що?
– лукаво спитався Марко.
– Що ми хочемо одружитися.
– Добре зробите.
– У нас така постанова: через рік я кінчаю курса, одержую посаду, і тоді ми поберемось.
– А старий же?
– О, ми з старим приятелі! Правда, він з грошиками, а я голодранець, але ж він не така людина, щоб став на перешкоді,- одмовив Семен, беручись за клямку від своїх дверей і увіходячи в хату.
Після цієї розмови проминув місяць. Марко тим часом прочитав у товаристві кілька своїх книжок. Се була белетристика, писана задля народного читання, і дехто в товаристві повстав проти сього:
– Нема ніякої рації годувати народ казочками та оповіданнячками. Народові треба науки.
– Але що ж ви зробите, коли несила нам подавати науку? Адже всі наукові книжки цензура забороняє. Будемо поки давати хоч те, що нам можна. Народ хоче також і красного письменства.
– Я стою за науку і через те не хочу давати грошей на се,- казав Човгань.