Сонячнии? промінь
Шрифт:
– Цілком розумію, нащо,- додав Каншін,- ми не можемо дозволити хохлацької пропаганди.
– А я, вибачайте, цілком не розумію, яку ви тут бачите пропаганду. Книжки цензура дозволила і продаються вони по книгарнях. Нікому з учнів купувати книжки закон не забороня. Хлопець пішов і купив. Ви могли б хіба покарати його за те, що він приніс ці книжки в клас, бо се заборонено гімназіальними правилами: але се річ така, що її може зробити кожен класовий доглядач, не займаючи педагогічної ради.
– Правда, правда!
– озвались інші вчителі.- Нема ніякоі
– Але ж ми не можемо дозволити, щоб школярі збивалися з пантелику, читаючи ті книжки,- сказав директор,- ще такі, як «Гайдамаки». Дивуюсь, як їх дозволя цензура.
– Не можемо дозволити!
– скрикнув і собі за директором Гайков.
– Нема тут чого ні дозволяти, ні не дозволяти!
– озвавсь старий учитель Загоровський.
– Се не до нашої юрисдикції належить. Я цілком згоджуюся з Марком Петровичем, що ми можемо покарати школяра за те, що він приніс книжки в клас, а не за те, що він їх чита. Нам звелено, щоб ми йому не давали тих чи тих книжок, а що йому дома дають, те не наше діло.
– Оце правдивий погляд!
– сказав Марко.
– То ви самі вкраїнофіл!
– підскочив Гайков до Марка.
Марко глянув на Гайкова. У того очі так і впилися в Маркове обличчя: а що, мов, скаже?
– А вам яке діло?
– спитався Марко.
– Але ж ви вкраїнофіл?
– допитувавсь Гайков.
– Що ви, пане Гайков, узяли на себе ролю слідчого?
– спитався Марко і так подививсь на Гайкова, що той мусив одійти геть.
– Так як же, панове?
– спитався директор.
– А так же,- відмовили вчителі,- покарати учня, щоб не носив книжок у клас, та й годі.
Директор розсердився і нічого не сказав. Зате він потім накинув на того учня, яку тільки міг, велику кару.
А Маркові теж не минулась дурно його оборона та розмова з Гайковим. Через кілька часу його покликано до куратора і зроблено йому догану за те, що ширить небажані урядові думки...
– Нема нічого дивного,- відказав Загоровський, як йому се Марко відповів,- адже Гайков усе доповідає кому треба.
– І він досі в гімназії? І його досі не випхано?
– Випхано! Себе випхаеш, як із ним почнеш змагатися, а його ні. Ех, Марку Петровичу! Не той тепер час! Стережіться, бо вже директор і так на вас оком накинув.
– За що?
– За те, що ви не Гайков, мабуть!
– одказав Загоровський.- Та що тут говорити: час тепер не той!..
І старий пішов геть...
Марко сам бачив, що тепер справді «не той час»...
До сумного враження від гімназії додалося інше,- те, що діялось у товаристві. Досі всіх книжок було видано тільки троє; гроші платились погано, поміж товаришами був нелад, були непорозуміння.
Не в один гуж усі тягнуть - ці слова, казані про всю Україну, можна було прикласти і до сього невеличкого гуртка. Спірки були щоразу, як збиралося товариство. Деякі не платили вже з півроку своїх вкладок. Деякі так замалим не зовсім кинули ходити на товариські сходини.
Але все ж якось тяглося. Прийшло двадцять п'ятого лютого. Тарасів день.35
Сей день мов дужче поєднав усіх, усі були щиріші один до одного, чуть було товариський дух.
Почалися тости. Семен сказав промову про те, що шкодили ми й шкодимо самі собі, бо ворогуємо та різнимося, і закликав до єднання й праці. Ся промова вподобалась усім, навіть Шкляренкові.
Потім устав молодий студент Гайденко і почав говорити палко й гостро. Говорив про те, що так далі не може бути. Гонення й утиски безмірні!.. Дихати вже нема змоги!.. Мусимо щось робити...
Але він не скінчив. Ту ж мить до його підскочив Човгань: обличчя бліде, скривлене, сам аж труситься, як крикне:
– Як ви смієте казати се там, де єсть люде, що служать у міністерстві народної просвіти!
Човгань аж трусивсь увесь зо злості. Його невеличка постать з блідим брезгливим обличчям, з невеличкою рудою борідкою здалась би комічною, якби те, що він казав, не було таке гидке.
– Чудне діло!
– відмовив Марко, дивлячись на його.- І я служу в тому ж міністерстві, але ж не розумію, чого ви гніваєтесь.
– Бо вам байдуже за себе, то ви й самі кричите, ще й іншим потураєте!
– вигукнув Човгань.
– А нам небезпечно!
– Ви просто перелякались, та й годі, спокійно відмовив Марко.
– То ви краще не ходіть туди, де можете перелякатись.
– Ви мені не давайте порад!
– скрикнув Човгань.- Я сам... сам не хочу більше бути в такому товаристві!..
Та з тим словом і подався з хати.
Ту ж мить піднявсь і довгий Савчевський:
– Я... мм... я теж думаю, що... мм,.. краще нам кинути сі іграшки, бо вони небезпечні. Бувайте здорові!..
І він велично пішов з хати туди ж, куди й Човгань.
Деякий час тиша панувала в хаті. Трохи згодом старий Овсієнко устав з свого місця і хотів говорити, але спершу не міг. Нарешті він набрався сили і почав тремтячим зо зрушення голосом:
– Панове товариство! До сивого волосу я дожидав, а досі ще не бачив, щоб коли так робили щирі земляки. Боялися й ми дечого та боїмося, є і в нас сім'я, то через неї іноді й побережешся; та не було досі такого поганого діла: ніхто не боявся казати свої думки серед щирих товаришів... А сьогодні сталося те, чого двадцять, десять років назад сподіватися не можна було?..
Почали про се говорити, почали обурюватись, та все ж не могли збутися прикрого, гнітючого почування. Тільки Марко трохи звеселив громаду, сказавши промову і так її скінчивши:
– А ми, ті, що зосталися, готуймо в собі віру в свої сили та викохуймо єдність проміж себе! Невважаючи на втікачів, твердо й міцно стіймо на своїй постаті!
Ся промова трохи підняла вгору пониклого духа. Знов почалися розмови, але ніхто вже не згадував про втікачів, мов нічого того не було. Розійшлись усі, як здавалося, по-братерньому.