Сонячнии? промінь
Шрифт:
Отже, Марко та Семен, що думали так, дуже помилилися. Надійшла неділя, і товариство повинно було зійтися в Овсієнка. Прийшовши туди Марко та Семен, стріли там тільки господаря, Бійчевського та Гайденка з другим студентом - Раденком. Поговорили сумно, сподіваючись якогось лиха, то про те, то про се, та й розійшлися.
Другого ж дня Марко йшов з Семеном і стрів на вулиці Тапчанського.
– А чого се ви не були?
– спитався він у його.
– Бачите,- заметушився той,- ніколи було, робота... Та бачите - в мене тепер грошей обмаль, то я поки не можу бути в товаристві!.. потім... А тепер поки
Та й побіг од їх «у собачу ристь», як висловився про його зараз же Семен.
– Ходім до Овсієнка, скажемо про се!
– порадив Семен. Марко мовчки кивнув головою. Прийшли до Овсієнка, але не встигли до пуття й розказати, а той уже каже:
– А в мене зараз були,- він назвав прізвища двох членів,- і теж сказали. А вчора я стрів Крамаревського - теж каже. Сі слова мов прибили всіх. Всі троє посідали і довго сиділи мовчки, похнюпившись. А далі Овсієнко каже:
– Оттак-о! Розбіглися! Що ж тепер робити?
– Що робити?
– спитався Марко, підводячи голову.
– Нас шестеро: ви, Степане Гавриловичу, Бійчевський, Гайденко, Раденко, Семен та я. Я певний, що ці шестеро не зречуться свого діла. То й робімо вшістьох!
На тому й стало.
А в гімназії тим часом діялось ще гірше, ніж перш. Марко почував там себе одиноким. Найсимпатичнішим з усіх був йому там Загоровський; але то був уже старий чоловік з великою сім'єю,- йому було не до молодих пориваннів. Інші ж учителі мало не всі приходили в гімназію, аби вдовольнити офіціальним вимаганням. Розмови про віщо-небудь, опріче гімназії та звичайної щоденщини, проміждо вчителями рідко коли й було. Правда, було кілька чоловік з «образом та подобієм божим», з вищими інтересами, ніж кар'єризм, але вони були залякані і ховалися з своїми поглядами. Марко кілька разів забалакував з товаришами про літературу, про сьогочасні питання, але від його відкручувались загальниками, вертаю- чись до розмови про карти, а то й просто мовчали. Тільки Гайков був завсігди веселий, говіркий, пускав часом ліберальні фрази, маючи на меті піймати якогось дурника, що озвався б на те. В кожному класі теж був свій Гайков. Все, що робилося в класі, ставало відомо директорові та інспекторові, і ті, не маючи нічого великого, з дрібниць робили історії. Школярі теж були деморалізовані цим. Марко бачив, що він не вдержиться тут, бо не може з таким ладом погодитися. Несподіваний випадок поскорив справу.
Се було вже другого року, після різдвяних свят. Два школярі з п'ятого класу були в публічній бібліотеці, де гімназистам заборонено було бувати. Розмовляючи в класі з товаришами, вони якось про це сказали. Другого ж дня інспектор покарав і дуже тяжко тих двох учнів. Марко прийшов у клас і побачив, що ці два дорослих хлопці, дуже гарні учні обидва, стояли біля дверей.
– Сідайте!
– сказав він.
Хлопці мовчали і стояли, похнюпившись.
– Вони на місяць покарані!
– сказали інші і розповіли справу.
Хлопці стояли і трохи не плакали, так було їм, великим, сором стояти біля дверей. Марко обуривсь.
– Сідайте,- сказав він,- і на моїх лекціях не стійте!
Хлопці не знали, що робити. Вони боялись інспектора.
– Сідайте!
– промовив Марко вдруге.- Я не можу вчити, коли в мене в класі хто стоїть. Я сам
Хлопці сіли. Марко сів і собі, але не міг почати науки. Він устав і почав нервово ходити по класу, учні мовчали. В класі панувала тиша. Марко повернувсь до учнів і промовив:
– Панове, мені недовго випало щастя учити вас, але я сподіваюся, і того часу, що я з вами був, було досить, щоб ви впевнилися, що я ніколи не вчив вас чого негарного, нечесного! Тим-то я маю надію, що й тепер ви поймете мені віри, коли я нам скажу те, що думаю. Той, хто зраджує своїх товаришів, хто виказує на їх - падлюка!
Марко сів за стіл, розгорнув журнал і серед тиші додав:
– Такий не повинен бути поміж чесними людьми!
Так-сяк дотягши до кінця лекцію, Марко пішов додому з рішенцем у голові - кинути гімназію. Тим він мало звернув уваги, як другого ж дня директор напавсь на його мокрим рядном.
– Я вам можу тільки сказати,- відповів Марко,- що я більше служити з вами не хочу. З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели, чесний чоловік погодитися не може!
Він пішов і більше не вертавсь у гімназію, а через тиждень знайшов собі іншу роботу - секретарювання у міському часопису. Плата була невелика, але Марко дещо й писав у газету і мав з того путящий заробіток. Життя його зробилося краще, бо він не обурювавсь і не роздратовувавсь щодня тим, що бачив у гімназії. І якби тільки не одно те, що ніколи не забувалося, то Марко міг би жити спокійніше. Але ж привабливий та гордий Катеринин образ не покидав Маркової душі...
Так поминула зима. В квітні, в суботу перед вербною неділею,36 Марко прийшовши додому, стрів у себе Семена,- сей тепер мусив мати окрему домівку, бо, скінчивши університета, мав уже лікарську практику і готувавсь до сімйового життя, заручившися з Марусею Овсієнковою. Весілля відсунено до літа, бо дівчина хотіла добути в школі академічного року.
– Ось я тобі листа приніс,- промовив він.
– Од кого?
– Од моєї молодої! Чи не перебивати в мене думаєш, що листуєшся з нею? Пише мені - віддай листа, але що в йому, мені не каже.
– А може, й так!
– засміявсь Марко.- Хоча я, здається твоїй молодій ще й єдиного слова не написав і не розумію, що міг би визначати її лист.
Марко розірвав коверту і прочитав:
«Я сидю тепер біля ліжка хворої Катерини Дмитрівни. Вона вже другий тиждень не встає. Не знаю, чи вона й устане. Вона дуже бажала б вас бачити. Якщо Ви схочете побачити її - може, востаннє,- приїздіть просто в школу в Доділну».
Далі писалося, як треба їхати.
Спершу Марко навіть до пуття не розібрав листа. Він хотів читати вдруге, але тільки прочитав перший рядок, відразу все зрозумів.
– Що тобі?
– скрикнув Семен, побачивши, як він зблід.
Марко мовчки простяг йому листа.
Семен перечитав його і глянув на Марка.
– Ти розійшовся з нею?
– спитався він.
Марко кивнув головою.
– Сей лист прислала мені Маруся, пишучи, що не знає твоєї адреси. Їхати туди залізницею ніч. Завтра вранці будеш там.
Марко тим часом уже вхопив свій чемодан і похапцем почав кидати в його щось. Семен зупинив його:
– Друже, заспокійсь! Поїзд їде тільки вночі, і ти ще поспієш.