Сонячний вітер
Шрифт:
поколихувалися
зелена пляшка з джерельною водою,
хліб і сіль -
на випадок,
коли корабель
знову зіб’ється
з ритму.
“Колумб” продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.
Почував
Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.
Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.
Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після “розбігання” почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.
Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.
Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?
Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в “кінечності” її, безглуздість існування, а якщо не існування, то безглуздість прогресу, що підвів людину до розуміння буття, але нічим не може зарадити небуттю? Ледарям тільки дай поговорити про невиправданість жертв, трагедій на шляху поступу… Що ж, з погляду вічності ніщо не має смислу. Так, з точки зору вічності Ніщо не має смислу, бо треба ще знайти точку зору, а в присутності Ніщо її не знайдеш.
Я не знаю, як це буде. Знаю, що тоді людина зможе керувати галактиками. Напевне, ми не зможемо не допустити стискування всесвітуі але ми зможемо запрограмувати в основних рисах його розвиток на майбутнє, спорудити своєрідні космічні гени — щось на зразок таємничого нейтрино — й інформація, записана на них, не зітреться в надгустині матерії, в температурах божевільного стиску. Ми будемо там. І знову з’явимось, щоб до наступного катаклізму підійти в ще більшому озброєнні. Може, ми і цього уникнемо, хтозна! Бо людина ніколи не примириться з тим, що вона може зникнути — зараз чи через мільярди років.
Космічні
Наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі, і що чекатиме нас попереду, яку наступну сходинку рубати в граніті пізнання… І смисл усього Горбачевого існування — обмеженого строком життя, його мить у Часі — укладалися в обов’язок.
Він ще раз окинув поглядом поле аеродрому, рів ний рядочок літаків, і картина ця вже не хвилювала його.
Навіть відчув, що зголоднів, і повернувся під купол. Тут містився буфет. Кілька чоловік сонно… він на хвилю задумався, як назвати післяопівнічне споживання їжі: є “снідали”, “обідали”, “полуднували”, “вечеряли”, а коли їдять уночі, то як? Узяв пляшку лимонаду і домашньої ковбаси. Лимонад був теплий, але то байдуже: він не любив його ні холодного, ні теплого.
Залишалося щось із годину до можливого прибуття ташкентського літака. Ось так, вечерю взяв, а тепер думає: їсти чи не їсти. Опісля може напасти сонливість. А він терпіти не міг такого стану, коли і спати не ляжеш, і нічого не хочеться робити. “Я й так багато проспав, я й так багато сплю, скільки часу забирають хвороби, зіпсований неприємностями настрій, текучка дня… Хтось гарно сказав: зі смислу мого життя і життя товаришів складається вічність, як пряма з точок, але точки ці не накладаються на пряму, а нарощують її в напрямку до невідомого”.
Точка на прямій всього-на-всього мить у просторі — часі, в неї і вкладається життя з дня народження до дня смерті. І цей період має особливі закони. Він рідко залежить від власної тривалості: можна за двадцять літ наповнити точку смислом, інколи — не вистачає і віку.
“Все це досить ілюзорно, і всі це знають, — подумав він, і все це тільки свідчить про сірість і невиразність моїх думок. Але, врешті, коли копнути глибше, глянути на те, що ми всі знаємо, то виявиться, що одна людина аж ніяк не може блиснути оригінальністю: думки її будуть суб’єктивним виразом уже існуючого”.
Ковбаса теж була теплою і тому аж ніби масною, їсти — “ночеряти” — й зовсім перехотілося. На вокзал вже загасили більшість ламп, пасажири спали в кріслах, і їхні сумки й валізи здавалися в присмерку присмирілими і дрімаючими домашніми звірятами. Він обвів поглядом залу і позаздрив відлітаючим, їхньому чеканню. Ми чекаємо весь час, сподіваючись діждатися чогось незвичайного, після чого, ми віримо, вже буде щастя. І коли б не було розчарування від нездійснених бажань, вічного початку з нуля після кожної нездійсненої мрії, було б, мабуть, сумно. Організм людства кожним з нас окремо ніби випробовує різноманітні варіанти свого розвитку, обираючи оптимальне, перевіряючи захисні реакції.
У Паустовського на безіменному пальці лівої руки була золота обручка. Вона потемніла від часу і видавалася тепер частиною руки — руки санітара, теслі, землекопа, ливарника, великої й огрубілої, але позначеної внутрішнім світлом, як це буває у великих музикантів, що пізнали гармонію світу; і огрубілість на видимій грані переходила в благородство обрисів, вартих пензля Карла Брюллова і різця Мікеланджело Боунарроті. Це була рука письменника.
Він дивився на обручку Паустовського і думав, чому обручка на лівій руці. Не хотілося заглиблюватись у традиції, бажав бачити щось романтичне. Згадалися слова Паустовського: “У людини дві біографії. Одна — яку людина придумала, бажаючи саме так прожити життя, а друга — справжня”. Так, він гадав, вийшло і в Костянтина Георгійовича. Одне життя придумане, а друге — прожите. І обручка та є символом втрат.