Сонячний вітер
Шрифт:
— Вже краще — без лазера, — буркнув Марат.
— Як ти розмовляєш з батьком? — не витримала мати.
— Пробачте.
Всі троє на якийсь час примовкли.
— Ви з Діком сьогодні наче…
— …показилися, — підказав матері Марат.
— Я не можу з тобою розмовляти, — зітхнула мати.
— Діка сьогодні переведуть в інший пансіон, — сказав батько. — Батьків уже попередили. Правильно, вас давно треба було розлучити. Художники…
— Не сварися, — сказала батькові мати. — Дік скоро прийде до тебе прощатися.
— А чого його переводять, а не мене? Тому, що ви перші
— Ет, облиш… — скривився батько.
— Звичайно, ти й зараз вираховуєш якісь орбіти, а я збив тебе з думки..
Батько махнув рукою, але вийшло так, що рука гримотливо зачепила стіл.
— Тихо! Дзвінок, — сказала мати.
— Доброго дня, — зайшов Дік і вишукано вклонився.
— Здрастуй, — привіталися батьки.
— Приїхали вже твої батьки, Діку? — лагідно запитала мати.
— Так точно, їхній гелікоптер стоїть за огорожею на лузі. Зараз збирають мої речі, розмовляють з вихователями, заповнюється моя картка, мене відпустили на триста п’ятдесят секунд, аби попрощався, — випалив Дік одним подихом.
— У тебе добрі легені, — усміхнувся Маратів батько.
— Стараюсь, — вклонився Дік.
— Бачиш, Єво, їм ніяк не можна бути разом.
— Більшість так і вирішила, — сказав Дік. — А от роботів ніхто нічого і не спитав…
Батько заходив по кімнаті.
— Хлопці! — нарешті він заговорив рішуче й аж запально. — Я розумію, ви трішечки ображені, що вас запроторили сюди і у вас закономірно виробилось бажання перечити. Ви вважаєте нас сухарями — тільки за те, що ми завжди маємо ясну голову, але нам треба завше мати ясну голову, бо ніхто за нас не зміряє масштабів і складності роботи. Швидкість зміни уявлень і пристосування — необхідність…
— Даруйте, у мене залишилось сто вісімдесят чотири секунди, — сказав Дік.
— Хай прощаються, — зітхнула мати.
— Ти там тримайся, — сказав Марат.
— А ти тут тримайся, — сказав Дік.
Вони обнялися, і Дік побрів до дверей. Біля дверей Дік обернувся.
— Зв’язок на тій же хвилі. Зброя закопана в квадраті С. Сигнал — час “х”, — сказав Дік, смикнув двері і зник.
Батьки перезирнулися.
— Ви що… — мати підвелася і не могла знайти відповідного слова. — Що ви задумали?
— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.
— У кого?!
Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.
Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала
— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.
— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?
— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?
— Годин через три.
— Ая зайнята?
— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.
— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.
— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?
— Втік. Ви скоро відлітаєте?
— Годин через три.
— Тобі треба щось робити?
— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.
На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.
— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.
— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.
— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.
Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.
— Тобі зручно? — спитав Марат.
— Мені добре.
— Правда, вогонь схожий на восьминога?
— Щупальцями, так?
— Щупальцями…
— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.
— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.
— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.
— його важко розпалити.
Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.
— У вас таке саме небо? — спитав Марат.
— У нас голубіше.
— І так само багато зірок?
— Інколи навіть більше.
— Ти часто дивилася на вечірнє небо?
— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.
— Я просто забув…
— Всього не запам’ятаєш…
— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.
— Я ще побачу.
— Нам тоді вже буде…
— Все одно я дивитимусь на небо над головою.
“Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.