Спалах
Шрифт:
Місько зблід, і в очах його засвітилися
— Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?
Його сім’я була далека від літератури.
— Як то не я? — обурився я. — Хто ж іще?
— Твій тато! От хто! — зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.
Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта — моє.
— Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.
Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:
Без тебе я мов пташка без крила, Без тебе я мов квітка без стебла.Місько розпачливо колупався у носі.
Без тебе я мов човен без весла, Без тебе я мов те вікно без скла, —добивав я Міська.
Без тебе я мов двері без замка, Без тебе я мов борщ без буряка.Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:
— Досить!
— Але я можу ще дуже довго писати.
— Не треба! — верескнув він. — Що я тобі зробив?
— Нічого. Чому ти бісишся?
— Бо ти зрадник.
— Я — зрадник?
— Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! — І Місько заплакав.
— Не плач, — втішав я. — Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?
— Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».
— Але ж це я їх склав.
— Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?
— Ти.
— От і підписуй: «Місько і Юрко».
Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:
— А все-таки я сильніше її люблю.
— Чому ти? — обурився я. — Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.
— Але я сильніше.
— Неправда!
— А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?
— Вмерти? — я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо — воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! — Вмерти? — перепитав я. — Запросто.
— Бреши більше.
—
Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.
— А я за неї отруюсь!
— І я.
— І ти?
— А ти думав!
На якусь хвилину запанувала мовчанка.
Нарешті він процідив крізь зуби:
— Я за неї точно отруюсь.
— А я, думаєш, не точно?
— Ну добре, давай разом труїтися.
— Давай.
— На спір!
— Давай!
— Як не отруїшся — віддаси моряцький костюм.
— А як ти не отруїшся — віддаси ножика.
Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.
Місько тільки присвиснув:
— Ну ти даєш!
«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:
Були два хлопці наче дві перли, Та від кохання палкого вмерли.А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:
А поруч Нуся, горем убита, Їх навіть смерть не змогла розлучити.Отрути ми тобі лишимо».
— Напиши «цілуємо», — порадив Місько. — І підпиши. Але мене першим.
— Тепер діло за отрутою. Де її взяти?
— Як де? — дивується Місько. — Твій тато лікар чи нє?
Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.
Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.
По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.
Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:
— Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.
— Напевно.
— Може, я за яблуками побіжу?
— Та ну. Все одно вмирати.
— А ти не боїшся?
— Нє-а. — Я витяг пляшку. — А ти боїшся?