Спалах

Винничук Юрій Павлович

Чужинець затулив обличчя руками, між пальців просочувалися тоненькі цівки крові. Кров ще більше розохотила дітей. Хтось вирвав з рук чоловіка костур і вдарив його по голові. Костур переламався надвоє, почувся сухий тріск, а чоловік впав на коліна і намагався притулити голову до грудей. Він щось говорив, але слів ніхто не чув. З нього здерли пальто, він лишився в чистій білій сорочці і в старих штанях, але скоро та сорочка зчорніла від болота. З голови, з обличчя, з плечей і рук цебеніла кров.

Він ще зібрав трохи сили, щоб підвестися з колін і дібратися до паркана. Там, притулившись боком до штахет, а рукою затуляючи обличчя, чужинець ще намагався ступити кілька кроків. Якийсь хлопчик, демонструючи свою силу і спритність, метнув

цеглою, та так влучно, що попав чоловікові в скроню, і той, лише глибоко охнувши, тихо сів на землю. Довге його тіло безвладно витяглось під парканом і завмерло. Діти заклякли на місці, чекаючи, що той ще встане, але чоловік не рухався. І тоді діти зрозуміли, що він уже мертвий, що вони вбили його. І тоді вони запитали самі себе: «За що?», але відповіді не знайшли. Хтось із них підняв з землі пальто і накрив ним труп незнайомої людини. Якийсь малий, обхопивши руками голову, виблював.

Потім дітей пойняв страх, і вони розбіглися по хатах, стримуючи в грудях ридання і ще щось страшне і болюче, що рвалося назовні. Вони зціплювали зуби, гадаючи, що, може, це минеться, але воно не миналося, воно кублилося в них, наче клубок гадюк, і дуже-дуже боліло. Діти не відали, що воно таке, і це ще більше жахало, бо всім їм раптом здалося, що вже десь бачили ЦЕ ОБЛИЧЧЯ, знали його змалечку… Але звідки, звідки?

І кожне собі мовило крізь зціплені зуби:

— Ні, се не він… Се неправда! Він не такий. — Але десь в душі несвідомо народжувалося велике і рокове:

— Се він, се він…

ВИШИВАНИЙ СВІТ

Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав уваги на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як її бабуся вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.

Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло — все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.

Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:

— Ну та й що? Я знаю про те.

— А чого ж ви мені не сказали?

— Все якось забував. То те, то се… Забував.

Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:

— Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу по війні… В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як… Найменша підозра — і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона вечором та й взялася вишивати. З голови їй не йшла в’язниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі… А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, не спиться. Коли це раз — ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів — лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусіли ми ховатися. Хто молодший,

до лісу пішов, а старші — на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про матір божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволі… Але йде час, а я дивлюся — нема нашого кота. «Ганнусю, — кажу, — де то наш Мацько подівся, що його не видно?» Коли глип — а лежить на столі вишивка і якраз наш Мацько вишитий. Тут мені в голові щось як би свінуло. «Ану, — кажу, — Ганнусю, чи не була би-сь така гречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стільки над ним сліпала, а ти мені хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножиці та й споров. Тільки-но останню нитку висмикнув, як чую — мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрів молоко в мисочці, то так і кинувся. «Ну, — кажу, — Ганнусю, ото маєш цурис! Виходить, що ти не вишиєш, то те й пропаде». А вона не вірить, сміється з мене. Ну, добре… Прошу я тоді, аби вона вишила пугало, що в нас на городі стирчить. І що ти гадаєш? Вишила вона пугало, дивиться — а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку має здатність. З тих пір стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.

Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це… гм… обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Ганнусі, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Бусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршав. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Бусликова і сказала:

— Пані Ганнусю, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая п’янюга мене в гріб заведе.

А треба сказати, що кого-кого, я п’яниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Буслика.

І що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Бусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.

— Що ви мені голову морочите? — відмахнулася бабуся.

Але моя мама помацала гуску і сказала:

— Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?

— Не буду я пороти вишиття, — буркнула бабця.

— Рисом і грибами, — порадив тато.

— Бійтеся бога, — захлипала Бусликова. — Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!

— Мені здається, що ви вдова, — сказав дідо.

— Ну, то хто мені її заріже? — спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.

— А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! — заклялася бабця.

— Е-е, буду я панькатися — різати! — скривився тато. — Оно візьму сокиру — чах-чах і капут.

Тим часом бабуня розправила на столі полотно:

— Ну, подивіться — та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?

— Сокира в сінях під сходами, — сказав дідо. — Хотів я її нагострити, але забув.

— Зараз нагострю, — потер руки тато і подався в сіни.

— Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, — правила своє мама.

— Не люблю я хінців, — процідив крізь зуби дідо.

Коли діда вислідили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:

— Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціальний інтерес.